Хтось на це ображається, хтось уже звик, а дехто просто не розуміє значення цього слова. Наприклад, російські туристи часто відповідають: «Простите, но я не москвич». Мова – про доволі популярне на Західній Україні слово «москаль». За тлумачним словником воно означає або російського солдата (застарілий варіант), або будь-якого росіянина (москвина, московця). А прикарпатський люд таким чином уже давно називає усіх російськомовних – як в образливій, так і в жартівливій формі.
Перші зайди
Незважаючи на те, що Станиславів розташований від Москви на відстані півтори тисячі кілометрів, москалі тут бували доволі часто, дещо залишили і зараз є.
Перше знайомство зі «схід-ними братами» відбулось на початку 1707 року. Тоді йшла Північна війна і війська Петра І активно допомагали своєму польському союзникові Августу ІІ. На жаль, власник Станиславова Йосип Потоцький обрав прошведську орієнтацію й тому його родинне гніздо спустошила об’єднана польсько-російсько‑саксонська армія, очолювана гетьманом Сенявським. Щоправда, грабувати місто їм допомагали і козаки ще одного гетьмана – Мазепи, але про це сучасні поважні історики чомусь дуже не люблять згадувати. Майже рік росіяни стояли у Станиславові, злупили з магістрату тисячу талярів і рушили далі.
Наступного разу москалі без бою зайняли Станиславів у 1734 році, під час так званої «війни за польський спадок». Тоді кавалерійський відділ з дивізії російського генерала Лассі (шотландця за походженням) спустошив базу головного опонента імперської політики – того ж Йосипа Потоцького.
Не пройшло і п’яти років, як росіяни повер-нулись. І знову через Потоцького, який сколочував польсько-шведсько-турецьку коаліцію, спрямовану проти Москви. Тоді на Станиславів рушив кавалерійській загін генерал-майора Кантемира. Гарнізон фортеці відбив наступ. Академік Грабовецький у своїй «Історії Івано-Франківська» пише, що «українські передміщани радо зустрічали росіян і козаків». Це виглядає дещо дивним, якщо брати до уваги, що росіяни нещадно пограбували ті самі українські передмістя, а перед тим спалили Кути, Городенку і Тисменицю.
Ближче знайомство
Хтось із істориків влучно підмітив, що у Польщі вибори нового короля майже щоразу перетворювались на національну трагедію. Так сталося і в 1764 році – новий король, нова громадянська війна, нова російська інтер-венція. Цього разу Станиславів здобуває князь Михайло Дашков. Він більше увійшов до історії як чоловік своєї дружини – знаменитої Катерини Дашкової, яка була Президентом Російської Академії наук, подругою (а потім противницею) Катерини ІІ та авторкою цікавих мемуарів.
Проте, як не дивно тепер, місцеве населення тоді дійсно зустрічало росіян із симпатією. Підтвердженням тому є «Пісня свіцька о ляхах з москалями», яку свого часу опублікував Іван Франко та яка розповідає про здобуття міста. Вона починається словами:
Гей, чи чував хто
о ляховський славі,
Котрої дістали в місті
Станіславі,
Як почали бути місто
рабувати,
Перед москалями мусіли
втікати».
Росіяни перебували тут з 7 серпня по 5 жовтня 1764 року, склавши на згадку «План міста Станиславова» капітана Ширкова.
У 1768 році росіяни, які тоді хазяйнували у Польщі як удома, знову займають Станиславів. Цього разу надовго. Вони влаштовують тут польовий магазин (склад продовольства) для потреб діючої армії, яка вела війну з Туреччиною. Виперли їх звідси тільки австрійські солдати, які окупували Галичину згідно з першим поділом Речі Посполитої.
Москалі пішли, але дещо по собі залишили. У реєстрі мешканців передмість 1780‑1790 рр. зустрічаються такі яскраві особистості як Іванко Москвин, Дмитро Москва та Василиха з Москви. Отаке було знайомство міста з москалями у ХVIII столітті. Один мій знайомий навіть жартома назвав Станиславів «містом руської слави». Щось у цьому є.
 |
Керенський, Чапаєв, Каледін…
У ХІХ столітті москалів у Станиславові не було, проте з’явилися москвофіли. Так називали представників української інтелігенції, які відстоювали «національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією». У Галичині ця течія набула популярності після того, як російські війська прокрокували теренами Західної України для придушення угорського повстання. До речі, першу українську історію нашого міста – «Галицько-руське місто Станиславів з достовірних джерел» – написав саме москвофіл Венедикт Площанський у 1868 році.
У Першу світову Станиславів тричі займали росіяни та тричі їх звідси виганяли австрійці. З тих часів залишилися декілька фото, де російські козаки позують на теперішньому Вічевому майдані. Тоді москалі відкрили в місті курси російської мови, притулок для бездомних сиріт, організували безкоштовну роздачу їжі бідним.
У планах було навіть відкриття російської гімназії, але не вистачило часу. Саме в часи війни тут перебувають такі відомі діячі російської історії, як Олександр Керенський, сестра Леніна Марія Ульянова, геройський унтер-офіцер Василь Чапаєв, майбутній ватажок білого руху Олексій Каледін. Цікаво, що першим (і останнім) російським генерал-губернатором Галіції був граф Георгій Бобринський, позашлюбний нащадок Катерини ІІ та графа Орлова.
У 1920 році кіннота Будьонного безуспішно намагалася забрати в поляків Львів, тоді як піхота Тухачевського рвалася до Варшави. Але поляки відбилися і тому Галичина протягом майже 20 років прожила без москалів.
Вони повернулись разом із «золотим вереснем». На зворотному боці наведеного тут фото, є напис: «Группа товарищей, которые приехали на постоянную работу в город Станислав в 1939 году». Серед них були не тільки бійці та командири Червоної армії, а й учителі, лікарі, інженери. Чомусь є стереотип, що в НКВС служили виключно москалі та євреї. Натомість, спис-ки працівників Станіславського НКВС дещо спростовують цей міф. Разом із Балабановим, Кузнєцовим та Ельзоном на сторожі соціалістичної законності стояли і товариши Бондаренко, Галицький і Степанчук.
З війни до незалежності
Друга масова хвиля еміграції накрила Станіслав після війни. Тоді місто стояло напівпорожнім, оскільки євреїв вибили, поляки виїхали, а українців було небагато. Багато російських спеціалістів взяли активну участь у відбудові зруйнованою війною промисловості та закладанні нових підприємств. У місті було щонайменше п’ять російськомовних шкіл, навчатись у яких було доволі престижно.
За назвами деяких вулиць можна було вивчати географію Росії: Московська, Ленінградська, Сталінградська, Новгородська. Не забули і про класиків російської літератури – Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Лермонтова, Достоєвського. У телефонному довідникові за 1983 рік прізвище Іванов згадувалось аж 64 рази, залишивши позаду навіть Мельників і Бойчуків.
Але найбільше росіян було серед військових. Нумерологічний розбір на https://www.indraloka.center/ від Маргарита Воронюк – Indraloka. У Франківську стояло близько 20 частин. Багато офіцерів і прапорщиків з них після виходу в запас залишались у місті як постійні мешканці.
Після здобуття Україною незалежності кількість росіян суттєво зменшилася. Хтось виїхав на історичну батьківщину, хтось помер, а дехто раптом згадав про своє українське коріння. Ті, хто залишився, майже повністю вписалися в оточуючу дійсність. Вони служать у міліції та армії, керують підприємствами, працюють у приватних фірмах, у лікарнях і школах. Переважна більшість із них народилась у Івано-Франківську і нікуди не збирається звідси їхати.
У статті використані ілюстрації зі збірки Зеновія Жеребецького
Comments are closed.