За радянських часів найкращими взірцями для наслідування були військові герої. А якщо є герої, то мусять бути й пам’ятники. У Станиславові-Івано-Франківську їх було не менше десятка. Але час, люди та політична ситуація відчутно зменшили цю кам’яну «популяцію». Тож цього разу – про ті самі колишні мілітарні пам’ятники.
Перший камінь
29 липня 1945 року місто гучно святкувало першу річницю визволення від фашистів. Головне дійство відбувалось на Радянській площі (тепер – Вічевий майдан). Місце вибрали невипадково, бо саме тут були могили бійців Червоної Армії, які загинули у боях за місто. На мітингу секретар Станіславського обкому КП(б)У Слонь та учасник визволення міста, Герой Радянського Союзу молодший лейтенант Орєхов заклали перший камінь монумента на честь полеглих червоноармійців. Газета «Прикарпатська правда» писала, що незабаром і площі тут не буде, а довкола майбутнього монумента постане чудовий сквер із чисельними клумбами і деревами. Втім, ані скверу, ані монументу тут бути не судилось. Влада вирішила, що площа є важливим транспортним вузлом, тому монумент спорудили на розі нинішніх вулиць Лепкого й Гаркуші, біля вокзалу.
Софіївська група
Ще один пам’ятник знаходився у селі Софіївка. Спочатку було братське поховання, а у 1950‑х роках встановили монумент. На низенькому п’єдесталі стояла ціла скульптурна група. Один солдат присів, наче перед ривком в атаку, інший кидає гранату.
У 1945 році у пресі був надрукований проект реконструкції площі Міцкевича. За задумом обласного архітектора Клочко, посередині скверу мав би постати величний монумент радянським солдатам. Той задум не реалізували, але софіївський пам’ятник підозріло нагадує зменшену копію того амбітного проекту. Скульптуру знесли ще у 1960‑х, під час реконструкції кладовища.
Переносний танк
У листопаді 1965 року його поставили на Пасічній, в середині кільця, яке обтікають траси на Калуш і Львів. То був старенький Т-34 на простому прямокутному постаменті.
Цей танк мав нагадувати про воїнів, які першими увірвались до Станіслава. Потім хтось розумний пояснив можновладцям, що танкісти наступали з півдня – з боку Опришівців. А в напрямку Калуша відступали німці. Тому пам’ятник перенесли, а постамент вночі підірвали. Кажуть, що від вибуху потріскали вікна у сусідніх будинках.
Повторне відкриття відбулось у 1978 році на Сталінградській площі (тепер Європейська). Танк стояв на постаменті у формі зрізаного паралелепіпеда, обкладеного білим мармуром. Архітектор Альощенко, скульптор Давидюк. На борту машини був номер «100», а на стволі – сім зірочок, що мало символізувати кількість знищених танків противника.
На початку 1990‑х визволителів оголосили окупантами, а сам танк зняли вночі. Наступного ранку на постаменті хтось написав червоною фарбою «Вандали – поверніть історію!». Через декілька днів демонтували і постамент.
Ракета проти церкви
У 1972 році у приміщенні вірменського костелу відкрили музей історії релігії і атеїзму. Згодом площу перед музеєм прикрасила ракета, яка, якщо вірити тогочасному путівникові, «символізувала одвічне прагнення людства до знань, до світла, до щастя». Ходили чутки про справжній ракетний модуль, на якому раніше тренувалися космонавти. Насправді ж це був звичайний макет, виготовлений на локомотиворемонтному заводі. І хоча ракета виглядає досить мирно, слід пам’ятати, що у СРСР всі космічні дослідження працювали на оборонку і навіть існували війська протикосмічної оборони. Тому і наш зоряний макет можна сміливо віднести до мілітарних пам’ятників.
У 1990 році костел повернули церкві, а ракету відвезли на задвірки одного із промислових підприємств, де вона тихо ржавіла під відкритим небом.
Брати Майданські
Жили в Опришівцях чотири брати: Петро, Василь, Дмитро і Степан. З приходом «совітів» брати активно включились у партійну і громадську роботу. З перших днів війни пішли на фронт. Хтось загинув в бою, когось німці знищили у концтаборі, але загинули всі четверо. З нагоди 40‑річчя «возз’єднання» 23 вересня 1979 року їм відкрили пам’ятник. Скульптор – Болюк, архітектор – Соколовська. Монумент являв собою чотири залізобетонних пілони розмірами 6,5х1х0,5 м. На кожному з них були барельєфи братів, а на першому вгорі – напис: «Брати Майданські борці за владу Рад на Прикарпатті, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної Війни».
Варто додати, що був ще п’ятий, наймолодший брат Михайло. Але оскільки він повернувся з війни живим, то барельєф для нього робити не стали.
Наприкінці 1980‑х поруч встановили ростову скульптуру їхньої матері у скорботі. Пам’ятник протримався до 1993 року. Серед можновладців не було одностайної думки щодо його знесення. Мовляв, свої хлопці, яких ввела в оману ідеологічна пропаганда. Справу вирішила зірка на кашкеті Дмитра Майданського. Пам’ятник знесли. Зараз на цьому місці продуктовий міні-маркет.
Літак Гагаріна
Точно невідомо коли його спорудили. В середині 1980‑х він вже височів на кільці біля теперішнього «Сільпо». Це був не якийсь там макет, а справжній МиГ-15УТИ. Саме на такому розбився Юрій Гагарін.
Цікаво, що цей пам’ятник офіційно ніхто не зносив. Навіть у «Переліку пам’яток історії та культури, виключених з державного реєстру та демонтованих у 1990‑1995 рр.» про нього не сказано ані слова. Тож куди він подівся?
Виявляється, винна стихія. На початку 1990‑х сильним вітром обірвало частину обшивки каркасу. Пам’ятник залишився на одних опорах. Протягом місяця його ніхто не ремонтував і місцеві мешканці зробили справедливий висновок, що комунальним службам зараз не до пам’ятника радянським льотчикам. Однієї ночі літак зник. За неофіційними даними, його розпиляли та здали на брухт підприємливі крихівецькі селяни. Адже алюміній і тоді, і зараз коштує недешево.
Стела на Бульварі
А навколо нині обшарпаного монумента на Північному бульварі й досі триває дискусія щодо його подальшої долі. Є і прихильники, і противники.
Ігор Панчишин, начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому: «Сьогодні монумент перебуває в аварійному стані, з нього опадає плитка, яка може впасти комусь на голову. Пам’ятник треба негайно реставрувати, але для цього потрібні величезні кошти, яких нема. Оскільки обеліск не представляє ніякої художньої цінності, то його краще демонтувати і розбити там квітник».
Андрій Рязанцев, голова правління ПАТ «Плюс Банк», депутат міськради: «Ніхто не має права ламати стелу, тому що вона внесена у реєстр пам’яток архітектури місцевого значення. Вона охороняється українським законодавством. Зміни у зовнішньому вигляді монумента або його демонтаж можуть бути здійснені лише за погодженням Кабміну. Крім того, треба думати головою щодо вшанування пам’яті героїв війни, які визволили від фашистів наше місто.
Знайти гроші на відновлення монумента є прямим обов’язком міської влади. На це потрібно близько 1 млн. грн. Впевнений, що частину грошей можна зібрати з меценатів. Але основою має стати місцевий бюджет, можливо, також обласний. Такі значні витрати сьогодні є наслідком систематичної недбалості у попередні роки. Кошти на відновлення стели передбачені сесією міськради. Сподіватимемось, що у 2010 році ми знайдемо ці гроші у бюджеті».
Отже війна з пам’ятниками, чи за них – триває.
