Прийшла кара, і місто здригнулось від жаху. Спочатку з нею ще якось намагалися боротись, але всі спроби виявилися марними. Першими втекли лікарі. Точніше та їх невеличка частина, яким пощастило не заразитись від пацієнтів. За ними пішли студенти. А потім розпочався масовий відтік населення з міста. Проте знайти собі притулок поза його межами було ой як складно – навколишні села зайняли оборону і зустрічали небажаних гостей пострілами.
Найсміливішими виявились священики, які сповідали тих, хто помирав, і по можливості полегшували страждання хворим, пише Репортер.
Їхній мужності можна позаздрити, оскільки в місті творилось щось страшне. Трупи валялись на вулицях просто неба і їх не було кому прибирати. Не кажучи вже про смітники, які перетворилися на велетенські сміттєзвалища, звідки вітер розносив сміття у різні боки.
Комунальні служби не працювали. І не лише вони. Економіка і промисловість були паралізовані. Ті крамниці, які не встигли розграбувати, стояли зачинені глухими ставнями. На Ринку можна було побачити лише бродячих псів. А в Ратуші панували ворони, які вільно залітали всередину через вибиті вікна. У грудні на вулицях з’явилися вовки, але це вже нікого не здивувало.
Працювали лише храми. Богослужіння проводились майже цілодобово і зміст усіх молитов був однаковий: «Спасителю, врятуй нас!». Проте з кожним днем людей на служби приходило все менше…
Ну як, страшно? Не треба панікувати. Це не апокаліптичний прогноз розвитку епідемії в Івано-Франківську. Втім, таке дійсно було, коли у Станиславів XVIII століття прийшла чума.
Чума перша
Чорна смерть, мор, морова язва, чума – найнебезпечніше захворювання. Передається повітряно-крапельним шляхом. Симптоми – підвищення температури (до 40°), збільшення лімфовузлів, гостра пневмонія. Хворий помирає через декілька днів. Виліковність становила лише 5 % від загальної кількості хворих.
Вперше ця «чорна гостя» завітала до Станиславова у 1730 році. Її «завезли» вірмени з далекої Туреччини, яка тоді справедливо вважалася традиційним поставником всілякої зарази. Кількість жертв точно невідома, проте померлих було стільки, що довелось закладати новий цвинтар на Тисменицькому передмісті. Його точне місцезнаходження не встановлено, але є припущення, що він був біля костьолу св. Йосипа (тепер тут Укрексімбанк, що на стометрівці).
Коли епідемія нарешті скінчилась, то містяни полегшено зітхнули і встановили пам’ятник. Він стояв у районі теперішнього готелю «Надія» і являв собою фігуру Христа із земною кулею у руках та написом латиною: «Спасителю світу, врятуй нас».
Чума друга
Через 40 років, у 1770‑му, чуму занесли у місто росіяни. Тоді була російсько-турецька війна, під час якої Станиславів використовувався як база царських військ. У своїх ранцях солдати привезли до міста турецькі трофеї, заражені бацилами чуми.
На цей раз справа виявилась значно серйознішою. Найбільша кількість жертв була у кварталах бідноти, що змусило жебраків масово втікати з міста у навколишні ліси. Там, у саморобних землянках, багато з них померло від голоду й холоду. Заможні вірменські купці, як могли, допомагали цим бідакам. Ризикуючи власним життям, вони безкоштовно роздавали їжу, при чому багато з них самі заразились і померли.
Зараза лютувала не тільки у Станиславові, вона дісталася навіть до Москви. Тамтешній генерал-губернатор розклеював публічні оповістки, які інформували населення як убезпечитись від хвороби. Наводимо мовою оригіналу:
«Тело часто холодною водою с уксусом обмывать. В покоях уксусом на раскалённые кирпичи поливать, окуривать в покоях часто можжевельником, ладаном, не выходить с тощим желуд-ком на воздух. Ходя по улице, иметь во рту что‑либо пряное: инбирь, калган, корень ир, чтоб обильно шла слюна, кою сплёвывать. Часто нюхать уксус безоардический, ещё лучше уксус «четырёх разбойников», и оным мыть под мышками и в пахах. И носить на голом теле ладанку с камфарой…».
Скоріше за все, у Станиславові відбувалось щось подібне. І нарешті чи то камфора допомогла, чи то морози вбили збудник хвороби, але чума відступила. Вона забрала із собою 1332 особи. Для порівняння, в 1792 році все населення Станиславова налічувало близько 5,5 тисячі чоловік. Тобто помер кожен п’ятий. І знову перемогу над заразою увіковічнили у скульптурі. Цього разу на Лисецькому передмісті (в районі сучасної вулиці Мазепи) єзуїти встановили пам’ятну колону.
Холера
Її ще називають «хворобою брудних рук». Це шлункова інфекція, яка викликає безперервний понос. Як наслідок, обезводнення організму і смерть навіть протягом декількох годин. Розвиток хвороби настільки стрімкий, що хворий іноді просто не встигав добігти до лікарні. А якщо нещасний таки потрапляв до лазарету, то там на нього чекав спеціальний матрац із отвором посередині, під який підставляли горщок. Дієвим засобом вважалось давати пити хворому багато рідини, аби компенсувати втрату вологи. Також практикували дієтотерапію – яблука, сир.
Станиславів епідемія азійської холери накрила у 1831 році. Важко сказати, хто привіз її до міста: вірменських купців уже не було, а росіяни були зайняті придушенням польського повстання. Тоді померло декілька тисяч. На згадку залишився холерний цвинтар в районі сучасного залізничного мосту на вулиці Незалежності.
Іспанка
Вона ж іспанський грип, вона ж «легенева чума». Фактично це дуже гостра форма грипу, яка часто ускладнюється пневмонією. Тоді синіє обличчя, з’являється кривавий кашель, а потім легені наповнюються кров’ю, і хворий просто захлинається.
До нас ця хвороба «приїхала» залізницею. Восени 1918 року розвалилась Австро-Угорська імперія. Чисельні ешелони із чехами, угорцями, поляками повертались додому зі Східної України. Тіснота, холод, велике скупчення людей, відсутність елементарних засобів гігієни стали ідеальними умовами для спалаху епідемії.
Коли на станції Станиславів відчинили вагони, то знайшли в них безліч мертвих тіл. Живих направили до шпиталю, який вже був забитий пораненими українськими вояками (ЗУНР вела затяту війну з поляками). Незабаром епідемія охопила всі медичні заклади, звідки перекинулася до міста. В умовах гострого браку медикаментів та відсутності імунітету до хвороби смертність була просто вражаючою. За самими скромними підрахунками, кількість жертв сягнула трьох тисяч. Епідемія припинилась лише весною 1919 року. На старому цвинтарі залишились могили січових стрільців, багато з яких померло від хвороб.
Підсумовуюче сказане, можна дійти логічного висновку. Місто, яке пережило епідемії чуми, холери та іспанки, мужньо перенесе й решту. Отож, будьте здорові і не кашляйте.
Автор: Іван Бондарев
Ілюстрації: епідемія чуми у гравюрах XVIII століття
