Це не просто гарні картини, виведені вправною рукою майстра. За суворими рисами їхніх облич кожен із нас бачить щось більше, вище, світліше. Як сьогодні пишуть ікони, за рахунок чого досягається такий ефект — аби розпитати про це, ми напросилися в гості до відомого на Прикарпатті, й не тільки, іконописця Михайла Халака.
Ті, що не спалені
Олешів — невеличке село у Тлумацькому районі, від обласного центру добираємося хвилин за двадцять. Вже на зупинці зустрічає Михайло Халак і сходу попереджає — говорити будемо про ікони, а не про нього.
Пару хвилин і вже біля хати — проста, маленька, лише дві кімнати. У першій грубка, низький столик, диван і мольберт, на якому недописана ікона Богородиці. У другій — велике ліжко, стіл, шафа та чимало образів, як давніх, так і щойно написаних.
«Це роблю іконостас для італійської церкви, — пояснює пан Михайло, показуючи на нові ікони. — Ось Богородиця, Ісус, а це Благовіщення на райські двері… Маю їх ще лаком покрити. Воно взагалі-то не бажано, але якщо пальцем потягнути, то на золоті слід лишиться. А наші жіночки іноді люблять порошку дати і так мити».
Та найбільше тут все ж таки старих робіт. Чоловік пояснює, що збирає їх роками. І тут ще не всі. Багато лишилося у духовній семінарії в Івано-Франківську, де була його майстерня. Нині там перестановки, то перебрався у село. «Як працюю по церквах, то люди все старе палять, кажуть, що не можна, аби такі речі валялися під ногами, — розказує майстер. — То я й випрошую». Витягує із закутка невеликі старі колони, їм років десь по 300 буде. А ось і фрагменти різьби. «Дуже гарні зразки для роботи, — наче пестить їх руками художник. — Все це з дерева роблено. Уявіть, тоді шліфували хвощем, бо ж не було наждачного паперу. Не то що тепер, навіть закладають програму до комп’ютера та все штампують».
Показує рукою на стару ікону Богородиці з Ісусом, що виставлена на шафу. «Придивіться добре, бачите — в Ісуса три руки», — тихо посміхається пан Михайло. І справді. То дуже стара ікона, пояснює він, її перемальовували. Колись у церквах освітлювали свічками, ті коптили, аж лій ставав на іконах. І замість того, аби почистити, цю взяли та просто зафарбували, а зверху намалювали нову. «Намалювали на скору руку, навіть по мазках видно, — каже чоловік, — то я її зчищаю. Так само у нас в селі такий іконостас був… А років десь 20 тому взяли та просто замалювали. За п’ять хвилин. А тепер, аби то все зняти, треба купу грошей і роки часу».
Тут немає авторів
Трохи побалакавши про долю стародавніх ікон, повертається до більш оптимістичної теми — написання нових. Хоч пан Михайло зразу виправляє — ікони не пишуть нові, а копіюють зі старих. Утім, всякі бувають випадки. Але підписи на них ніколи не ставлять.
Нині пан Михайло працює над копією Володимирської ікони Божої Матері. Саме вона стоїть незавершеною на мольберті. «Справжня її назва не Володимирська, а Вишгородська, — розказує Халак. — Вона найстаріша на Русі, кажуть, що привезли її з Константинополя. Але коли Боголюбський напав на Київ, то вкрав її. Зараз вона у Третьяковській галереї».
«Для початку береться дерево — липа, — починає свою розповідь іконописець. — Може бути й кипарис, але його в нас нема. Потім робиться ковчег, ямка така. Наклеюється тонке полотно, воно працює як арматура. А далі левкас — клей, оліфа і крейда — ним ґрунтується по 4-5 разів. Його треба ідеально відшліфувати, бо якщо десь буде хоча б якась нерівність, то на золоті буде дуже видно».
Ікони покривають таки справжнім золотом. Пан Михайло витягає тоненький зошит, поміж листками якого і заховано те саме золото — тонюсінькі пластинки. «Накладаються, а потім кісточкою знімається усе зайве, — пояснює він. — Золото на іконах символізує небесне Царство».
«Ікона — це як вікно до неба, — роз’яснює він. — Не треба бачити малюнок на дошці. Вона має бути «прозора», як вікно. Дивитеся через нього, а там бачите природу. Так і через ікону бачимо небо. От чим відрізняється ікона від образа? На образі відображаєте постать як живу людину. А ікона відображає духовний світ, небесний, і постаті там малюють вже по-іншому, за своїми канонами. Обличчя видовжене, ніс тонкий, рот маленький, очі великі. Кольори стримані. Одяг Богородиці — завжди червона накидка і голубий низ, а Ісуса — навпаки. Чому? Бо він як Бог прийшов до нас і вдів на себе земне, а вона навпаки».
Пан Михайло довго показує написані ним ікони: стоси фотографій — церкви по всьому Прикарпатті, Тернопільщині, Італії, Голландії…
«Ось запрестольна ікона у церкві села Поділля, що в Тернопільській області, — показуючи на фото, пояснює він. — Тут 61 особа, всі святі українського народу. Це моя авторська ікона. Це і є той випадок, коли обставини змушують придумувати свої ікони. Але все ж канони для них незмінні».
Проста світська людина
«Знаєте, інколи про ту чи іншу ікону кажуть, що вона чудотворна, зцілює людей, — розказує пан Михайло. — Аби вона стала такою, монахи брали зернятко і вирощували з нього дерево. Не знаю, чи правда, мені так розказували. З постом і молитвою те дерево росло. З нього робили дошку. І вже на ній, так само з постом і молитвою, писали ікону. А я ж просто світський чоловік, як ви, і всі решта. І, звісно, так не дотримуюся всіх тих традицій. Але не курю, не п’ю і стараюся все перед тою роботою помолитися, аби хоч трохи очиститися».
А малює тому, бо кажуть люди, що добре виходить. Тож видно це той спосіб, яким йому дано прославляти Бога.
Пан Михайло навіть трохи поринув у спогади. Каже, що малював ще змалечку. Тата не було, мама жила у місті, а він тут — в Олешеві з бабцею, то був «вільним чоловіком», багато часу проводив на природі й так собі малював. У художню школу не ходив, бо навіть не знав, що таке є. А коли взнав, то вже був застарий до тої школи.
Відслужив у армії — в Німеччині, пробував поступити до Львова, аби вчитися на художньому, не взяли, своїм бракувало. То ж лишалося вчитися самотужки. Ходив у педінститут на уроки до знаних художників Михайла Фіголя та Миколи Більчука. Далі — «народний університет» у Москві, саме так його називає сам пан Михайло, факультет станкового малярства та графіки. Їм висилав свої роботи, а назад отримував рецензії.
А загалом учився усього сам, день за днем. «І довго на те часу треба, — каже Халак. — Бо іноді приходять і просять — навчіть мене малювати. А хіба то за день зробиш?». Хоча має пан Михайло таки одного учня — свого сина Тараса. «Він ще краще за мене малює, — з гордістю каже майстер. — Буває, що разом працюємо над іконостасами. То він мені помилку покаже, то я йому».
У цьому домі, наповненому іконами, час наче завмирає. Не спам’яталися, як вже треба прощатися. Багато почули, багато побачили… Суть ікон? А хіба її осягнеш? Точно знали одне — у цій простій хаті, руками цього простого чоловіка твориться щось світле, чисте.
Comments are closed.