Письменник Сергій Жадан, попри свій ще досить молодий вік, уже встиг стати культовим, і на його творчості виховалося ціле покоління поетів-двотисячників. Кумир молоді, який дедалі дорослішає з кожною наступною книжкою. Його вірші ставлять на музику, а романи інсценізують у театрах. Він – бажаний гість на найпрестижніших літературних заходах в Україні та за кордоном. Про все це й поговоримо.
— Сергію, в багатьох письменників є книжки, які вважаються їхніми основними творами. Інші можуть бути й ліпшими, але є якась одна ніби найзначніша. Чи у вас є така книжка?
— Думаю, на сьогодні це роман «Ворошиловград». Однак, я з більшою любов’ю ставлюся до кожної наступної книжки. Це суб’єктивно і, може, не співпадає з уподобаннями чи розумінням читачів, але в мене це сприймається так.
«Ворошиловград» – це книга, яка найбільш повно виражає те, що я хочу сказати, моє розуміння світу, літератури, письма, але мені б не хотілося, щоб це була така остання книга. Я не збираюся припиняти писати, ось зараз планую почати писати новий роман, який, сподіваюся, буде відрізнятися від попередніх.
 |
— Є відчуття, що ваші персонажі дорослішають разом із вами. Гадаєте, аби писати, треба переживати тут і тепер?
— Не обов’язково. Вважаю, можна писати і про старших, і про молодших. Просто мені завжди було цікаво писати перш за все про ті речі, які відбулися зі мною, бо я їх, мабуть, відчуваю найглибше. Але це не є якимось принципом, щоб писати лише хронологічно паралельно зі своїм дорослішанням чи старінням. Зараз є ідея повернутися й написати про кінець 80-х. Можливо, з того вийде щось цікаве. А може й не вийде.
— Природно, що під час писання автор вживається у свій твір, якось «комунікує» з персонажами. Чи буває, що ваші герої проникають, скажімо, у сни?
— У сни – ні. В реальність – так. Тобто я помічаю постійно, і знаю, і даю собі раду, що все, про що пишу, потім так чи інакше з’являється у житті, і це трішки стримує, тому що завжди подумаєш – чи варто щось описувати, чи не варто.
Щодо снів, то час від часу мені сниться таке, до чого я ставлюся дуже уважно, хоч розумію, що, коли ти починаєш зациклюватися на них, це не дуже правильно. Надмірна увага до власних рефлексій не потрібна. Але десь тиждень тому «я бачив дивний сон».
Мені наснилося, що ми стоїмо в якійсь компанії, а перед нами – якийсь проповідник, оракул чи циган. Він одягнений у спортивний костюм, такої доволі непоказової зовнішності, але при цьому всі розуміють, що це – медіум, людина, яка бачить майбутнє. І він, абсолютно авторитетно дивлячись на мене, каже мені, що я загину від удару блискавки. В мене це викликало якусь паніку. Я розумію, що мені це сниться, але разом з тим розумію – якщо вже сниться, то має щось означати…
І в цей час оракул із абсолютно самовдоволеним виглядом лишає нашу компанію, виходить на дорогу, а там його збиває якийсь мерседес, він гине під колесами. Тоді я зрозумів – треба попуститися та не надавати снам надмірної уваги.
— Як ставитеся до постановки ваших творів, зокрема «Гімну демократичної молоді»?
— Мені цікаво було подивитися, як режисери та актори інтерпретують все це, як бачать, відчувають. Адже мова театру відрізняється від мови літератури.
— Наскільки воно відповідало вашому баченню?
— До певної міри відповідало, а до певної було дещо несподівано. Але від самого початку нашої співпраці з режисером Юрієм Одиноким я усвідомлював, що в нього своє бачення, і що в жодному разі не слід втручатися в роботу театрального колективу, бо це – зовсім інша царина.
— А пісні на ваші вірші вам подобаються?
— Вони різні. Мені подобається те, що робив гурт «Люк». З ними завжди було приємно працювати, і я страшенно шкодую, що вони зараз офіційно заявили про припинення своєї діяльності. Мені здається, що це – один із найцікавіших українських колективів, і їх бракуватиме музичній сцені. Цікаво працювати з «Собаками в космосі», цікаво з гуртом «Ойра» – це щось зовсім інше, ніж «Собаки…», вони грають етніку з доважками електронної музики.
Постійно доводиться щось чути – щось більше подобається, щось менше, але завжди цікаво, тому що, коли музиканти беруться інтерпретувати лірику – це завжди несподіваний хід, інше бачення. В них якесь зовсім інше розуміння поезії, вони це все долаштовують до якихось принципів музичного виконання, і ти маєш можливість подивитися на власні вірші збоку, з якогось зовсім іншого ракурсу.
— Як вам роль ведучого на минулорічному фестивалі «АртПоле»?
— Не сподобалося, страшенно якось напружує. Хоч там була надзвичайно добра атмосфера, дуже хороша команда організаторів, яких я страшенно люблю, і надзвичайно цікава музична програма. Мені здається, що в плані підбору музикантів і того, що відбувалося протягом цих п’яти днів на сцені – це було просто фантастично. Найбільша перевага – можливість подивитися на все це зсередини, як воно відбувається. А саме ведення – ні. Не люблю такого. Тепер якщо поїду, то хіба в якості учасника.
— Що ви робите за кордоном, коли їздите на всілякі стипендії?
— Так, позаминулий рік я прожив у Берліні – мав стипендію Німецької служби академічних обмінів. Є така програма, вони надають можливість жити у Берліні письменникам, художникам, музикантам, режисерам із різних країн світу. Ти приїздиш і на рік лишаєшся в місті. Це гарна нагода попрацювати.
— Коли в нас будуть подібні фундації і грантодавці для письменників, і хто б міг за це взятися?
— Вони вже з’являються і в нас, але з таких джерел, що це викликає підозру – коли наші олігархи починають цікавитися культурою, створюють якісь фонди… Хоча в усьому світі великий капітал замолює свої борги та віддає десятину на всілякі культурні чи соціальні проекти, тому це, мабуть, неуникнено.
Вже є вітчизняні програми для письменників, наприклад, фестиваль «Meridian Czernowitz». Наскільки я знаю, вони перші хочуть запровадити літературну стипендію для письменників із Західної Європи. До них в Україні такого ніхто не робив. Це якийсь такий прорив, можливо, початок. Україна – не бідна країна, як іноді намагаються показати самі українці. Так чи інакше, в нас щороку обертається велика сума грошей, і я думаю, що запрошувати сюди закордонних письменників – не аж така велика розкіш. Насправді, це потрібно.
— І насамкінець, як у новинах – про спорт. Розкажіть про свою футбольну кар’єру.
— Вона в мене доволі сумбурна. Почалася у 1986-му, мені тоді було 12 років. До того футболом не цікавився, а після чемпіонату світу в Мексиці раптом почав грати і граю дотепер. У старших класах ми навіть виграли чемпіонат району серед школярів. Минулого року вирішили з друзями зібрати команду, знову регулярно граємо – в Харкові і не тільки. Сумбурна кар’єра, що тут скажеш.
Comments are closed.