Наприкінці січня в Івано-Франківську побувала акторка театру і кіно, знана більшістю як головна героїня телесеріалу «Леся+Рома» – Ірма Вітовська. Час від часу вона гостює у рідному місті, відвідує батьків. Тут були її перші кроки, театральний гурток, бальні танці, мрії про археологію. Далі – навчання у Львові. Нині її професія, стиль і смак життя – це акторство.
Про театр і громадянську позицію, сьогодення і таємницю «завтра» у житті енергійної та багатогранної актриси – в ексклюзивному інтерв’ю з Ірмою Вітовською.
— Ірмо, то ви завітали до Франківська на відпочинок чи на переговори з директором облмуздрамтеатру Ростиславом Держипільським про майбутню співпрацю?
— Є хотіння, бажання, мрії. Я дотримуюсь принципу, за яким хотіння можна розповідати всім. Бажання – невеличкій кількості людей. Мрії – нікому. Тому наразі ні про що не розповім. У столичному Молодому театрі я – дванадцятий сезон. Остання прем’єру поставили 5 грудня. До кінця лютого в мене пауза.
– Молодий театр окреслює вас як багатогранну актрису. То в яких ролях і жанрах почуваєте себе, як риба у воді?
– Тяжію до фарсу, гротеску, абсурду. Взагалі абсурд – це наше життя. Маю психологічні, трагічні ролі. Не люблю реалізм. У XXI столітті нецікаво грати побут, хіба що в кіно. І там дуже важливе відчуття часу. Тому молодь не може дивитися старі фільми, вони не знають тих ритмів, для них усе зрозуміло наперед. Мій педагог Богдан Козак казав: мені не подобається техно, але я мушу його слухати, щоб розуміти своїх студентів. Трагедія багатьох театрів саме в тому, що вони не сприймають нових речей, ходів, течій.
– Телесеріал «Леся+Рома» був для вас знаковим. Розкажіть про Лесю. Вона не надто тупенька?
– Знаковий у плані медійності, публічного визнання. Ми вперше в Україні зіткнулися з доволі складним жанром ситуативної комедії. У Лесі – моє обличчя, тіло, десь мої реакції. Але в неї інші цінності та звички. Найважче акторові набути звичок, які треба зробити своїми. Треба було навчитися тупості у чомусь, ревності, безпосередності, любові до салонів, журналів. У мене інші погляди, не зовсім жіночі захоплення. Не дуже люблю жіноцтво в сенсі розмов, балаканини. Якщо почуття гумору, що є ознакою інтелекту, у мене з ними сходиться, то все добре. Не можу зрозуміти жінок, які присвячують себе лише родині, не вміють мріяти і сміятись над собою.
– Як оцінюєте розвиток українського театру і кіно сьогодні?
– Насамперед має бути згуртоване громадянське суспільство. Театр і кіно розвиваються точнісінько як громада. І на приватних ініціативах далеко не виїдемо. Має бути державна ідеологія, потрібне хірургічне втручання у культурі, реформи.
На жаль, в Україні тільки 10 % населення спроможне виглядати достойно. Решта має збочення: заздрість, скупість, хабарництво. Ми живемо не собою, а своїм комплексом меншовартості: що про нас подумають і скажуть? Звідки візьметься європейська держава? Часто чуємо нарікання, але насправді винні всі. Заслуговуємо на тих правителів, яких маємо.
– Театр теж має долучитися?
– Я не думаю, що театр має бути моралізатором чи вихователем. Але те, що повинен бути провокатором – це 100 %. Він може лише провокувати людину на певні дії, витягувати проблему, але не давати відповіді. Людина мусить думати сама!
– Якось ви казали, що хочете реалізовувати проекти, які би приносили мільярди доларів. Що це має бути? Навіщо вам такі гроші?
– Хочу, щоб в Україні був свій кінематограф. Кінематограф – це великий бізнес, що має працювати на перспективу держави, її ідеологію. Він піднімає національну самосвідомість, приносить кошти. Хочу долучитися до його створення.
– Що вас дратує і що вам болить? Чи є персонажі, які кричать про ваш біль?
– Болить, що в нас усюди є випадкові люди. Щодо персонажів, то люблю песимістичних і негативних. Найголовніше і найцінніше, коли актор вибудовує злам, а далі підкреслює ту рису, що його зростила. Нічого просто так не з’являється, треба знайти гниль і викорінити її. Мені цікаво, щоб люди у залі це зрозуміли.
– Що читаєте зараз, над чим думаєте?
– Наразі повертаюсь до раніше прочитаних – Біблії, Ніцше, Сенеки, Шопенгауера, Сковороди. Книга, яка утвердила мене в нових поглядах – це «Ева, Європа!» Оксани Пахльовської. Там – українське сьогодення. Так, наш ген-код калічний, але він є. Наприклад, коли у телешоу політики торкаються спірних історичних тем, у яких майже нічого не тямлять, то чому ми маємо це ковтати? Чому про історію нам не говорять історики? Кожна кухарка знає, як керувати країною. Страшне невігластво!
Я давно зняла окуляри, начепивши які, люди думають, що все залежить від влади. Мій дідусь казав: «Мий підлогу так, щоб за тобою не перемивали». То почніть із себе. Помийте загальний коридор. Не кажіть: а що я одна тут живу?
– Чого вам бракує? Маєте якусь шалену забаганку?
– Бозя сам знає, чого мені треба. Якби в мене було багато грошей, то помандрувала би світом. Не можна економити на відчуттях, емоціях. Тільки з хорошими емоціями людина може стати самодостатньою і матеріально забезпеченою. Є конкретні необхідні речі, які хочу змінити. Ставлю їх у свій план – і запускаю програму. Якщо чогось немає, то не треба нарікати, що погано живемо і держава – в дупі. Один день пройшов – дякуйте.
– Якою буде Ірма Вітовська через 10 років?
– Один із засновників російського року Андрій Макаревич колись сказав: якщо кожна людина на планеті Земля щодня буде уявляти цю планету зеленою, то вона такою і буде. Не знаю, чи будуть в мене ті 10 років. Людина йде, коли вона вже виконала все, або коли може зробити щось таке, що зруйнує ланцюг. Це можемо називати карою Божою, а можемо – долею…
– Чи можете пригадати дитячу емоцію, яка вас тримає і зараз?
– Мабуть, подивування. Мене завжди цікавило: чому вітер віє, чому сонечко світить…
Comments are closed.