Надія Шегда Сучасний український письменник, якого знають, впізнають, читають. Окрім того, перекладач, журналіст, видавець та й просто хороший співрозмовник. Юрій Винничук цікаво розповідає і про серйозні речі, і про дурниці. За словами письменника, якщо у творі є хоча б 10?% правди, то читач може вважати текст стовідсотково правдивим.Франківці, може б, і хотіли зачислити його до когорти станіславських літераторів, тим паче, що народився і своїх 22 роки прожив у нашому місті, проте його серце, розум, життя цілком належать Львову.Чого гріха таїти, інтиму з книжкою хочуть все менше українців. Але це не про тих, хто бодай краєм вуха чув Винничука, чи, принаймні, про нього. Для читачів газети «Репортер» — інтерв’ю з письменником, що відбулося після презентації його книг в арт-клубі «Гармидер» 14 лютого.
—?Пане Юрію, чи повинен письменник займатися публічним життям? Наприклад, іти в депутати?
—?Письменник?депутат — це перша особливість кожної демократичної держави, яка позбулася колоніалізму. На це нещастя були приречені не тільки ми, але й усі інші посткомуністичні держави. Письменники навіть ставали президентами, наприклад, у Чехії, Болгарії. Але зараз це стало анахронізмом. Багатьох письменників депутатство зруйнувало. Вони якщо не були графоманами, то перетворилися на них. Почитайте, що тепер пишуть Павличко, Драч, Осадчук, Олійник, Танюк, Яворівський. Це все — політичні агітки, позбавлені літературної вартості. Може, я б і міг принести якусь користь як депутат, бо кожен з нас, як мудрий Ленін заповів, годен керувати державою. Але, напевно, я би приніс у жертву щось надто цінне для мене. А не хотілося б.
—?Газета «Літературна Україна» постійно воює з постмодерністами, їм приписують якесь всесвітнє зло. Не виникало бажання відповісти?
—?На сторінках «Post-Поступу» були статті, у яких ми дискутували на цю тему. Постмодерністів назбирається, може, зо два десятки, а членів НСПУ — дві тисячі. І от вони, маючи понад десять літературних журналів і газету, волають, що ми їм дихати не даємо. Їх злить, що нас перекладають, а їх — ні. Але хто тепер буде перекладати усі ці примітивні романи про стрільців чи про УПА? Вони ж написані у стилі соцреалізму. Щодо постмодернізму, то він мені подобається, я від нього тащуся у всіх його проявах — чи це література, чи кіно. Література мусить бути багата і різна. Хтось пише про голодомор, а хтось — про любов.
—?Вас називають «дитиною капітана гранта»…
—?Я думаю, що все це заздрість. Бо що таке грант? Стипендія. Якщо наша держава вирішила плекати винятково спорт і естраду, а на літературу «забила», то це говорить про дрімучість нашої влади. Є дуже мало письменників у світі, які живуть за гонорари, а всі інші, особливо поети, отримують стипендії. Що тут поганого? І якщо наша держава про нас не думає, то український письменник отримує зарубіжну стипендію. Ясна річ, що класикам соцреалізму така стипендія не світить. От їх жаба й душить. За кордоном письменників запрошують в університети читати лекції, влаштовують презентації, і за це платять. Я сам багато разів виступав за кордоном перед студентами і не тільки отримував конверт, але ще й мої книги закуповували за їхніми цінами. А після виступу у нашому університеті тебе кавою пригостять, чарочку коньяку наллють, а в кінці запитають: «Чи не могли б Ви подарувати свої книги для нашої бібліотеки?».
—?Як Ви оцінюєте українську літературу?
—?Поезію оцінюю дуже високо. Ми знаходимося на європейському рівні. Але щодо прози, то є проблеми. Вся сучасна поважна українська проза вкладається в якихось 10, ну нехай 20 імен. Це смішно. Вся інтелектуальна Україна з нетерпінням чекає, коли з’явиться наступний роман Того або Тої, бо насправді нема що читати.
Але ж письменник, який себе поважає, не може щороку публікувати роман. Це просто катастрофа — у нас з’являється не більше як два-три романи на рік, які варті уваги. Решта — це чтиво або відверте сміття. Ну є ще якась белетристика, що загалом погоди не робить, бо ми так і не породили конкурентоспроможних трилерів, авантюрних романів або детективів. Зате є історичні бздури, які не витримують конкуренції з документальними речами. Хто сказав, що ми маємо літературу? Ще Франко говорив: у нас немає літератури. Бо література — це процес, а не кілька імен. Література — це не десяток, а сотні часописів, це безліч рецензій на книги, це літературні дискусії, екранізації, врешті-решт — скандали. Ви можете собі уявити, що в Англії одних лише поетичних журналів близько 200? Там при кожному коледжі видаються літературні часописи. За часів Франка літературний процес був набагато цікавіший.
—?Що, на Вашу думку, є книга або ж читання як процес для сучасного читача?
—?З появою телебачення та Інтернету кількість книгоманів відчутно змаліла. Сьогодні ніхто не видасть 100?тисячним накладом історичний роман, як то було у 70?80?х роках минулого сторіччя. Діти теж воліють дивитися телевізор, аніж читати книжку. І це погано, бо телебачення пропонує готові образи, для яких не потребується багато розумових зусиль. Натомість читання збуджує уяву, тренує мозок, розвиває мислення.
—?Яким бачите гурмана власного літпродукту? Що пропонує Винничук як письменник і Винничук як журналіст саме такому читачеві?
—?Моя аудиторія здебільшого молода. Принаймні, на зустрічах з читачами я бачу 90?% молодих осіб. І серед них є ті, хто прочитав усе, що я видав, і просять, щоб я не лінувався та писав більше. Це стимулює до писання. Особливо розчулюють прохання написати продовження тієї або іншої книжки. Читачі-гурмани з-поміж моїх книг виділили «Вікна застиглого часу», «Мальву Ланду» і «Ги-ги-и». Зрештою, мені теж ці книги подобаються найбільше. Але є ще й маленькі читачі, які вимагають продовження казок про Гоплю і Піплю. А як журналіст я пропоную місячник «Post-Поступ», який редагую, він виходить щомісяця кожного першого четверга. Тут можна прочитати цікаві есеї українських та зарубіжних сучасних і забутих авторів. З івано-франківських письменників там регулярно публікуються Володимир Єшкілєв та Софія Андрухович.
—?Що Вам, як читачеві, до смаку? Чи ґвалтуєте себе чимсь не дуже смачним, але необхідним для роботи?
—?Я читаю багато і різного. Переважно це зарубіжна література. Окрім того, цікавлюся світовим фольклором і читаю казки та легенди. А ще мені доводиться читати безліч забутих Богом і людьми видань, в яких вишукую щось нове для себе про старий Львів, цікаві оповідання, які могли б придатися для моїх антологій. Але я ніколи себе не змушую читати щось, що мені не подобається. У мене нема такого поняття, що я повинен ту чи іншу книжку дочитати до кінця. Якщо мені щось не до шмиги, то я перебігаю по діагоналі.
—?Ви опублікували есей «Лаймося по?львівськи». Чи можете навести кілька найвишуканіших лайок від Юрія Винничука?
—?«Най би тя нагла чорна кава залляла», «аби?сь спух, як та нитка», «аби?сь скапав, як та сьвічка», «аби?сь розпався на кавалки, а інакше зрісся». А найбільше мені подобається оце: «най би ті всі зуби випали крім одного, який би тебе болів усе життя».
