Надія Шегда Зустріч з письменником. Якби не пес Рудько, то хтозна… чи відбувалась би ця зустріч, хтозна, чи хотілось би Прохаськові писати не про звірів і чи взагалі хотілось би писати…22 травня обласна наукова бібліотека ім. І. Франка запросила до своєї зали любленого читаючими франківцями Тараса Прохаська.
Народився 16 травня 1968 р. Ще малим завдяки батькам був ненавмисне покинутий в Делятині — на краю Гуцульщини. Уявляв собі, що буде письменником про звірів, але коли став одним з «культурних аташе України» — випускником ЗОШ №?5, вирішив вступити на біологічний факультет Львівського університету.
рі емоції, дивовижні історії, справжніх людей, бздури, про ненадзвичайне місце письменника у суспільстві, страшно цікаву літературу, складні питання психології художньої творчості, про найголовніший стрим і неписання зайвого, про дуже різну відданість, про напівлюбовні і напівромантичні почуття до міста і освідчення у коханні своїм читачам, про відчутя зворотної хвилі як реакцію на сприйняття слухачами читаних текстів на радіо та важливість, при цьому, інтонації; про широке і розмите поняття «журналістика» та свою партію, яку приємно доводиться виконувати у капелі «Бременські музиканти», що насправді прикривається першою шпальтою газети під назвою «Галицький кореспондент» — це те, про що йшлося на зустрічі.
Доволі цікаво було довідатись про Прохаськове багаточитання, яке триває переважно від 7 до 10 години ранку і те, що останнім часом його щораз більше цікавить нефабулярна література. «Страшенно цікаво», приміром, 22 травня (у четвер вранці), читалася йому книга про спецоперації. Може бути таке, що геть «дурнуваті історії я читаю залюбки», — розповідав про свої смакові відчуття в літературі письменник.
Згодом Прохасько відмовився від розповіді про фальшиву реальність, зате розповів про свою сокровенну мрію (певно все?таки лише одну з них…) — триповерховий дерев’яний будинок — таку собі віллу у горах, де би можна було приїжджати на відпочинок багатьом, зокрема творчим людям.
І насамкінець, може дещо вирвані з контексту, проте доволі красномовні і самодостатні шматки, яким зовсім не конче бути залежними від інших слів так само, як і їх авторові від обставин, часу чи інших умовностей:
«… тільки слова і стосунки, залишені у словесний спосіб — це те, що не минає. Все решта немає такого значення»;
«… кожна людина має мати власний кодекс і нормативи».
Що ж, залишається лише подякувати Рудькові і чекати наступної зустрічі з Прохаськом, аби залишилось те, що не минає…
Р. s.… ехе-хе-хе-хе-хе-хе… бідолашний Рудько… якби він знав, яку здійснив місію… якби знав, що про нього хотів написати сам Прохасько ще у 12?річному віці… якби знав… певно би дуже на нього образився за то, що так того й не сталося….
Comments are closed.