Таких, як Михайло Мулик, на жаль, уже одиниці. Молодим хлопцем він записався до української дивізії «Галичина», пережив битву під Бродами та полон. Нині йому 93 і він продовжує свою боротьбу, але тепер словом. Пише книжки, аби молоді знали, що дивізійники також боролися за незалежність України.
З родини патріотів
Родом цей цікавий дідусь із села Горожанка, що на Тернопільщині. До Івано-Франківська він переїхав у 1954 році, вже після заслання.
Пан Михайло каже, що його визвольна боротьба почалася ще з 13 років. Тоді його перший раз забрали до поліції. На Зелені свята малий Михайло і ще троє товаришів пішли чіпляти жовто-блакитний прапор на хрест, який у селі встановили до Голодомору.
«Навпроти того хреста жив поляк, а у нього в хаті, у засідці сидів комендант поліції, – згадує дідусь. – Знав, що є традиція на Зелені свята відвідувати померлих, то сховався, аби зловити. Нас чотирьох і засік. Повів до поліції, замкнув, а випустив, коли родичі заплатили штраф. Вдома мене не сварили, бо батько був січовий стрілець. Тож я з такої родини – патріотичної».
У хаті Муликів завжди була читальня. Батько передплачував українські газети, були книжки. Хлопчаком Михайло вступив у товариство «Відродження», де молодь пропагувала здоровий спосіб життя. Займався народними танцями, грав у драмгуртку. У 17 років Михайло вступив в ОУН. Каже, перед тим три роки його вишколювали.
Думав стрілятися
«У 1943 році повсюди висіли оголошення, що набирають хлопців у дивізію «Галичина», – говорить Михайло Мулик. – В одному писало: «Хочемо створити українську армію, аби воювати проти більшовизму». Тато мені тоді сказав: «Що ти у лісі зробиш? Йди до дивізії, а потім зі зброєю перейдеш в УПА. Тобі ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові». Згадав його слова недавно, коли дивився новини з Києва».
Отож, 8 листопада Михайло поїхав до Львова та записався добровольцем в українську дивізію у складі німецької армії. Каже, разом з ним зголосилися понад 82 тисячі хлопців. Всі проходили спецкомісію, обрали тільки 13 тисяч добровольців. Далі дивізійників відправили на навчання, а звідти на фронт. Під Бродами Михайло був радистом.
«То була страшна битва, – розказує Мулик. – Три тисячі хлопців загинули, але ми таки на 10 днів затримали більшовиків, аби люди зі Львова могли втекти».
Старий вояк розповідає, що тоді підірвав апаратуру, аби не дісталася ворогу. Бачив, як біля нього застрелився офіцер, аби не втрапити у полон. У Михайла й самого була така думка, навіть мав спеціально заховані патрони в підошві, але почув, як хтось кричить: «Михасю!». То був його товариш. Разом вони і пішли з поля бою, але недалеко – таки потрапили у полон.
«Полонених вони не вбивали, бо їм потрібна була робоча сила, – каже Михайло Мулик. – Засудили на 10 років позбавлення волі та на п’ять років позбавлення прав і відправили у Московську область на вугільні шахти».
Аби молоді знали
В 1954 році Михайло Мулик приїхав до Івано-Франківська, де вже мешкали його брат з матір’ю. Каже, спершу було дуже важко, бо на роботу не хотіли брати, навіть санітаром у психлікарню. Ще й міліція постійно перевіряла.
Після проголошення Незалежності пан Михайло з товаришем організували братство колишніх вояків першої української дивізії «Галичина». Зараз Мулик є його головою. Говорить, в області лишилося лише 22 дивізійники. Один із них також живе в Івано-Франківську, але дуже хворий.
Дідусь сміється, що й зараз продовжує свою боротьбу, але словом. Він збирає різні матеріали та фотографії, видає книжки та альбоми, пише п’єси для вистав. Каже – все для молоді, аби вони знали, що українська дивізія «Галичина» боролася за Україну.
«Наша молодь найкраща, – говорить Михайло Мулик. – Я схиляю перед ними голову, що вони продовжують боротися за правду. Ми були такі, як і ви. Також не боялися, йшли у бій. Вони розпалили у нас усіх надію. Я тепер маю інший дух».
Comments are closed.