На сім’ю цього сільського священника Івана Теремка випали чималі випробування. Понад 10 років тому йому ампутували обидві ноги, він ледь не позбувся рук, а нещодавно у дружини виявили рак. Але попри всі негаразди подружжя не втрачає життєрадісності. Теремки навіть дають приклад своїм парафіянам – нізащо не опускати рук.
Отець Іван та його дружина Галина ніколи не втрачають надії та оптимізму
Дві громади – один храм
Отця Івана Теремка зустрічаємо біля церкви у селі Глушків, що неподалік від Городенки. На парафії він служить уже 15 років. Високий, стрункий, усміхнений. Трохи шкутильгає, коли йде. З ним поруч дружина – пані Галина. Жінка також дуже привітна й балакуча.
Отець Іван сміється, що сьогодні «Репортеру» пощастило, бо в нього такий собі вихідний.
«Я до обіду помолився у церкві, набрався сили, – каже парох, – і зараз можу з вами спокійно говорити. А так мене вдома неможливо застати. Хіба дуже рано або пізно ввечері».
Священик робить невеличку екскурсію, розповідає про храм і село. Каже, люди тут дуже добрі, а село гарне, особливо навесні. Місцевій церкві вже близько 200 років. Цікаво, що в селі вона одна, хоч у Глушкові є дві громади – греко-католики та православні. Обидві парафії ходять до одного храму й відправляють тут почергово. Разом і трудяться біля церкви – ремонтують храм, поробили доріжки, огорожу.
Церква завжди долучається до культурно-масових заходів у селі, допомагає організовувати концерти. «Жодне свято не обходиться без отця Івана, – говорить пані Галина. – У селі кажуть: «Отче, як ви не візьметеся, то нічого не буде». Бо він має організаторські здібності».
Зате ноги не мерзнуть
Навіть історію про те, як він втратив ноги, отець Іван розповідає напрочуд легко, буденно. Це сталося взимку 2002 року.
«Надвечір я їхав кіньми з Чернелиці, назустріч одному священику, бо сильно замело дорогу, – розповідає парох. – Їдемо, та буквально п’ять кілометрів від села Вільхівці як налетіла заметіль, що ми нічого перед собою не бачили. Коні йшли навмання. Збилися з дороги, заїхали на болотисту місцевість, коні погрузли й не могли йти далі. Поки вовтузилися з кіньми, я набрав у черевики води. А ми так і не виїхали, просиділи там до ранку. Паламар пішов шукати допомоги, а мені ноги замерзли. Лишився чекати помочі, але її не було. Почав лізти на колінах, на руках, а все обледеніле. Куди лізу – не знаю. Від дороги був за 50 метрів, а ліз в іншому напрямку. Там серед поля свідомо помолився: «Господи, забирай мою душу». І тут чую, щось гуркотить. А то трактор тягнув швидку до траси на Івано-Франківськ».
На протезах – 12-14 годин щодня, бо справ вистачає
Замерзлого чоловіка заледве помітили серед снігу. Руками він уже майже не рухав, а ногами тим більше. Забрали в лікарню, де одразу ампутували праву ногу. Ліву медики ще намагалися врятувати, але марно. Після довгих і тяжких місяців лікування її також довелося ампутувати. Це зробили вже у німецькій клініці, а через тиждень отця Івана поставили на протези.
Міг і рук позбутися, адже були обморожені на 85 %. Але вже тоді, коли лежав на операційній каталці, руки почали відходити.
Про ту прикру історію подружжя Теремків говорить з якимось дивним оптимізмом. Священик навіть жартує, що зате зараз у ноги не мерзне.
«А якщо серйозно, то, може, Господь хоче показати через таку людину, як я, що можна й далі жити та працювати, – каже отець Іван. – Знаєте, що я все кажу: «Най ті випробування, ті хвороби будуть лише на мені, лиш би інші були щасливі. А я все буду терпіти. Як Господь каже? «Хто хоче йти за мною, нехай зречеться самих себе. Нехай візьме свій хрест і йде за мною».
Усе здолаємо!
З того часу отець Іван на своїх «штучних ногах» відправляє Богослужіння, весілля, похорони. Має присадибну ділянку, де сам косить траву, копає, сапає. Теремки розповідають, що двоє собі хату штукатурили. Пані Галина подавала цемент до бетономішалки, а панотець носив і штукатурив. Їздить священик на звичайному автомобілі, каже, машина дуже старенька, але без неї не можна.
«Людям на протезах рекомендовано ходити дві-три години на добу, а я ходжу 12-14 годин, бо менше не виходить, – каже отець Іван. – Деколи з протезів доводиться кров виливати. Але нема коли думати про біль. Є багато справ біля церкви та біля мирського життя. Я собі так думаю: як Бог дає мені сили, то я мушу це використати. Я повинен помагати людям. Треба десь поїхати, то їду. Треба помогти щось дістати, то домовляюся й дістаємо».
Півроку тому в пані Галини виявили рак. Але й ця біда не змусила Теремків втратити надії. Вони в один голос кажуть, що здолають і це випробування.
«Треба дякувати Богу і за зло, і за добро, – говорить парох. – Він знає, коли дати, і коли забрати».
…Після розмови із цими незвичайними людьми додому їхала з дивним відчуттям. Ніби сили додалося – я теж можу все! Побільше б нам такої людяності, доброти, оптимізму. Тоді будь-які вершини долатимуться легко.
Comments are closed.