Про справдешнє гуцульське весілля вам найкраще розкажуть у верховинському селі Буковець. Ще й покажуть. Мало того, там щоліта «ставлять на рушник» охочих туристів.
Пиймо, гості…
Народний самодіяльний фольклорно-етнографічний колектив села Буковець відомий на всю Україну та й за кордоном. Діє він з 1985 року, у своїх виставах розповідає про традиції гуцульського весілля. Усе до найменших деталей. А керує ним писанкарка, колишній директор місцевої школи та просто дуже енергійна жінка – Калина Лесюк.
З нею зустрічаємося у невеличкому шкільному музеї. Більшість тутешньої експозиції присвячена саме фольклорному колективу. На стільцях розкладений старовинний одяг, в якому вони виступають, на підлозі – вишите взуття, у коробках якісь пацьорки, прикраси. На стінах чимало фото та нагород з різних фестивалів. Пані Калина показує найсвіжішу грамоту, яку вони привезли з Кам’янця-Подільського, з фесту «Весільна фортеця».
 |
Буківецький колектив на зйомках фільму «Камінна душа» 1988 рік
«Нас там дуже добре сприйняли, – розповідає Калина Лесюк. – Ми були єдиним таким великим колективом – понад 30 людей. А виступали щось зо п’ять годин. Усе верховинське весілля ми перенесли туди. Брали з собою печені калачі, бутлю самогону, закриту кукурудзяним корком, усіх частували. Бо ж яке весілля без гощення, навіть театральне?! У нас співанка є: «Де співати й танцювати, як не на весілі. Пиймо, гості, горівочку, би с мо були смілі».
Пані Калина показує чимало старих фото. Розповідає, на якому фестивалі виступали чи в якому фільмі знімалися. А засвітився колектив у стрічках Володимира Андрощука «Де Черемоша хвилі плинуть», «Верховино, світку ти наш» та в багатьох інших.
«У 1988 році до нас приїхав Станіслав Клименко знімати «Камінну душу», – пригадує Калина Лесюк. – Усі речі брали з нашого музею, запросили й колектив. Ми й до Києва на кіностудію їздили. Видали нам спеціальні дозволи, що ми вагомий колектив і нас там конче треба. Тоді школу на місяць перевели на канікули».
Цікаво, що свою кінокар’єру пані Калина почала ще з фільму Бориса Івченка «Анничка» 1968 року. «Я ще мала була, закликали для масовки, – пригадує вона. – Там знімалися Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк. Дізналися, що мій батько грає на скрипці, приходили до нас додому. Прийшли і кажуть: вуйку, дайте самогонки. А в ті часи знаєте, що за самогонку було? А прийшли якісь чужі хлопаки, то тато й сказали, що нема. А вони: «Як нема, як ви на скрипці граєте?!». Потім у нас гостились».
Як нитка покаже
Певно, найважливіша роль цього колективу в тому, що вони назбирали від старожилів чимало унікальних співанок, навчилися давнім танцям. Показують це іншим, а також навчають, бо завжди залучають глядачів. Вчать танцювати тропачок, гайдучок, решето, вигоду та голубки.
«Гуцули завжди вміли гарно веселитися та пожартувати, – сміється пані Калина. – Особливо на весіллі – з дружок та дружбів. Дружбам співали:
Гей, дружба, дружба, тєжка твоя служба,
Цілий тиждень веселивсі, без жінки лишивсі.
Ой хотіла би я знати, з ким ме дружба спати,
Та молодий з молодов, дружба з кочергов».
А дружкам могли щось таке:
«Так си дружка задружчила коло молодої,
що не годна приступити на ніженьки свої».
Калина Лесюк заплітає молоду
Пані Калина розповідає, що в давнину гуцули починали весілля у середу. Цього дня збирали деревце. Молодий з дружбами рубали дві ялини – для молодої та молодого. Потім сходилися молоді жінки, прикрашали. А старші жінки шили молодим вінки до шлюбу. Вже тоді могли визначити долю молодят. Наприклад, якщо плутається нитка – тяжке буде життя. Добре шиється, то будуть щасливими. За шиттям тих віночків співали спеціальні співанки – барвінкову:
Ходи, ходи, Марієчко, до хати,
бо хоче ті рідна мамка збирати.
Ой стань, ой стань, рідна мамко, на стільчик,
розчесати русу косу під вінчик.
Давно, давно цего мамка чекала,
аби квітку на деревце чіпала.
«А вже у четвер сходились гості, кликали троїстих музик і всі гуляли весілля, – розповідає пані Калина. – За вечір усі гості разом могли випити літр горівки – от і по весіллю. У нас є фільм, який поляки зняли у 1930 році, де дуже гарно зображено ті давні звичаї. То вже зараз весілля розтягли: почитають ще у четвер плести вінки, вбирати деревце, а гуляють у суботу й неділю».
Із вистави в життя
За словами пані Калини, традиції плетіння вінка та збирання деревця лишилися до сьогодні. Але молоді вже не одягаються у гуцульські строї та не їдуть до шлюбу на конях. Хіба одиниці або цікаві туристи. Наприклад, до Буковця щоліта цілими делегаціями приїздять канадці. Цьогоріч їх було понад 100.
«Приїхали родичі тих переселенців, які емігрували з Верховинщини до Канади, – каже Калина Лесюк. – Дуже хотіли подивитися, чи ми зберегли всі наші традиції, чи у нас їх також цивілізація з’їла. От і робили для них весілля. Молодий і молода були з їхніх, а решта дійові особи – наші гуцули. Усе робили за традиціями. Молодій у коси вплітали пацьорки, ґудзики, вбрали її у наш одіж. Далі всі йшли до церкви, де священик не вінчав, а просто читав молебень за їхнє здоров’я, за те, що вони всі до нас приїхали. Ви би бачили, як усе це було для них важливо. Виявилося, що та молода пара через місяць таки одружилась у себе в Канаді».
Для канадських гостей на шкільному подвір’ї спеціально накривали столи, грали троїсті музики – як на справжньому весіллі.
«Одного разу ми брали участь у програмі «Все для тебе», де у нашому театральному весіллі взяли участь дівчина з Києва та хлопець з Дніпропетровська, – пригадує пані Калина. – Вони потім теж одружилися. Пізніше з Донецька дзвонили, теж просилися. І що? Приїхали».
