Коли все місто ще спить, вони вже збираються у Меморіальному сквері. Чекають поки всі прийдуть, пришкандибають, причовгають. Щоранку, незважаючи на погоду, – дощ, сніг, спеку – групка івано-франківських пенсіонерів робить тут гімнастику та пробіжку. Таким чином вони вже роками рятуються від хвороб і сірих буднів.
77? Ще хлопчак!
На годиннику 06.00. На вулиці ще темно. Сонно проїздить перший тролейбус, сновигають поодинокі таксі. У Меморіальному сквері – ні душі.
Підходять двоє чоловіків у синіх спортивних костюмах. Стали в лінію, піднімають ноги, присідають, розмахують руками. Це Борис Ягодкін та його товариш Михайло Майданський. На ранкову розминку вони прийшли першими. Кажуть, що за півгодини і жінки підтягнуться.
«Вправи вони роблять удома, – говорить Борис Ягодкін. – А сюди приходять пробігтися, а які не можуть, то пройтися. Нас тут збирається така невеличка групка любителів здорового способу життя».
Борис Ягодкін у минулому директор школи та вчитель фізики. Має 59 років педагогічного стажу. Зараз уже да-а-а-авно на пенсії, має 81 рік. Нівроку, бо на стільки явно не виглядає. За свого товариша, підсміюється, що той узагалі хлопчак – йому лише 77! Є в їхній компанії і старші, наприклад, Варвара Смолінська – їй 87 років. Жінка ще донедавна займалася, але зараз не приходить.
«Є в нас ще така пані Клара, то їй 84 роки, – говорить Борис Ягодкін. – Може, нині прийде. Ви б її побачили! Вона ще молодше за нас виглядає. Страшенна оптимістка».
Ставайте з нами
Бабусі та дідусі займаються у сквері щодня, навіть узимку. Спершу розминаються, роблять різні вправи – більше години, а потім пробіжка. Одне коло – приблизно 900 метрів. То й пробігають, проходять – хто скільки зможе.
Дідусі настановляють, що перед бігом обов’язково треба випити стакан кип’яченої води з медом. Після занять можна з’їсти вівсянки з сухофруктами та зернами льону, це дуже корисно для шлунка.
«Ставайте з нами, – закликає Михайло Майданський. – Спершу робимо розминку для очей. Отак вправо-вліво, що зір може побачити. Потім вправи для шиї. Дуже корисні, бо у нашому віці вже є остеохондроз. Вам це не грозить, але для профілактики спробуйте. Отак носом «пишіть» літери. Потім вправи для плечей, рук. А зараз – танець живота».
Кожен із дідусів робить якісь свої вправи, говорять, головне – рухатися.
«А цю вправу у 1968 році, в Моршині, мені показав один відпочивальник із Рибінська (Росія), – розповідає Борис Ягодкін. – Просто закладаєте руки за голову та піднімаєтеся на носочках. Казав, що то від інфаркту. З того часу роблю. І нічого, слава Богу».
Ви живі?
Далі дідусі продовжують свої вправи на лавочках. Віджимаються у різних позиціях. Лавочка, де завжди займався Борис Ягодкін, нині зламана, то його товариш поділився місцем біля себе.
«Ніякої тут міліції немає, – говорить пан Борис. – Роблять на тих лавочках що хочуть. От ми зранку вийдемо, а тут уже з пивом сидять, з дівчатами і, вибачаюсь, на дівчатах. Ні, раніше також таке було, але менше. Зараз молодь дуже розбещена. Туристи тут часто ночують. Понаскладають рюкзаки і так сплять. Раз біля них на лавці робив дихальну гімнастику. Лежу спокійно, склав руки, аж чую хтось мене штурхає: «Ви живі?».
Дідусі-спортсмени розказують, що зрідка тут бігає й молодь. Але день пробіжаться – два дні їх не видно. Потім знов два дні побігають – тиждень нема.
Назустріч повільною ходою йде жінка у білій спортивній куртці та береті. Це пані Віра Білозьорова. Жінка розповідає, що перенесла важку операцію, але змушує себе сюди приходити.
«Бігаю я з того часу, як мене інсульт схопив, – говорить пані Віра. – А треба було починати бігати до того. Може б так не хворіла. Роблю тут два-три кола, посиджу на лавочці та йду додому. Он, невістка моя бігає, фігуру підтримує. Скажу вам, що не треба жодних дієт, лише рухатися. І запам’ятайте – бігати треба замолоду».
Жінку наздоганяє Маргарита Ягодкіна, дружина пана Бориса. Стає поруч, розминається. Вона почала бігати у 45 років, а зараз їй 82. «Нас тут було десь з 15, – розповідає пані Маргарита. – Зараз менше, бо хтось переїхав, а хтось і помер. Ми ще мали такі палиці, з якими робили вправи. Зараз у сквері дуже гарно, а як спершу було страшно! Раніше ж тут цвинтар був. Отак біжимо, а чийсь кістяк лежить…».
Після вправ для тіла невеличка спортивна компанія переходить до вправ для душі. Поруч є дві лавочки – чоловіча та жіноча. Дідусі сміються, що на другій роблять вправи для язика – обговорюють усе не світі.
«Ми з чоловіками говоримо про політику, роботу, – розказує Борис Ягодкін. – А навпроти жінки діляться рецептами закруток, ліків, анекдоти розповідають, говорять про дітей та онуків».
Словом – молодці ці бабусі та дідусі! Отак наслухалась їх, надивилась і собі пообіцяла щоранку бігати. Аби лише встати зранку…
Comments are closed.