Два роки тому 31-річна Марина Сєдова переїхала до Івано-Франківська із Сиктивкара (Росія). Тут їй добре, тепло й безпечно. Вона першою розробила екскурсію єврейською історією Станиславова, планує видати карту і путівник.
Треба щось міняти
Марина виглядає молодшою років на десять. Сміється, що в них на півночі усі зберігаються добре. Каже, її рідний Сиктивкар за розміром і населенням – як Франківськ, але не такий гарний, пише Репортер.
«Сиктивкар – місто, яке постійно тисне на тебе, я там не могла дихати, – зізнається. – У Франківську мені дуже комфортно. Раніше ніколи не було, що я ходжу по вулиці, в мене все добре, і я випромінюю щастя. А ще у Франківську понад 500 пам’яток архітектури, а у нас – менше десяти».
Також вона у захваті від того, що в місті постійно відбувається багато цікавих подій. Що люди щось роблять, хочуть змін, і їм це дозволяють. До речі, говорить доброю українською, без акценту.
Вдома Марина була активісткою правозахисної організації. Брала участь в акціях за свободу зібрань, мітингів. Розповідає, що в Сиктивкарі центральну площу закрили ще у 2011 році – там не можна проводити навіть одиночні пікети.
Загадка стіни або невідомий Станиславів від Чеслава Хованця (ФОТО)
«У нас є жовтий дім, де засідає глава республіки, – розповідає дівчина. – І вони не хочуть, аби хтось мітингував їм під вікнами».
Марину тричі затримували. Сміється, що це не багато. Її колег забирали частіше. Та одного разу вона зрозуміла, що її власне життя проходить повз.
«Подумала, що я не хочу так жити, щось треба міняти. Завершила усі справи і переїхала, – з посмішкою говорить дівчина. – До Франківська запросив Ярослав Мінкін, голова ГО «Стан». Ми познайомились на діалоговому проєкті між українськими та російськими активістами. Я дуже рада, що переїхала. Та й вдома усі зітхнули з полегшенням».
Марина має річний дозвіл на перебування в Україні. Його треба щороку продовжувати. Вже раз таке робила.
У нас вона теж виходила на пікет – у підтримку ув’язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова. А ще у Франківську серйозно зайнялася історією. Марина має дві освіти – фізико-технічну та медичну. Нині працює фінансовим менеджером, а у вільний час досліджує історію євреїв Станиславова.
Чому євреї?
Почалося все з 2014 року. Тоді в Марини була можливість поїхати у чеську столицю – Прагу. Організовували поїздку для активістів, і то була неймовірна можливість вибратися кудись з Сиктивкару.
У Празі були учасники і з України. «Якраз Слов’янськ був захоплений, Крим, і я перед ними постійно вибачалась, – пригадує Сєдова. – Мені соромно за свою країну, що вона робить».
Під час тієї поїздки була екскурсія і до Аушвіцу – найбільшого нацистського концтабору Польщі.
Графічний Станиславів. Як виглядало місто до епохи фотографій
«Це місце мене настільки вразило… Людині, яка там ніколи не була, важко уявити ті масштаби, – говорить Сєдова. – З того моменту мене дуже зацікавила тема Голокосту. Як з’явилися ці ідеї нацизму, як вони взагалі з’являються в головах людей, чому?! Не розумію цього й досі».
Коли переїхала до Франківська, то дізналася, що тут теж було гетто, й німці так само вбивали євреїв. Вирішила почитати більше і була здивована, що в місті особливо ніхто про це не говорить.
«Наприклад, коли їду до Варшави, шукаю в інтернеті, то там маса місць, пов’язаних з гетто, багато пам’ятників, – говорить Марина. – Тут такого нема».
Сєдова подала заявку в студії «Живої історії» – це програма, яку підтримують ГО «Інша освіта» та Спілка MitOst e.V, а фінансують МЗС Німеччини й Фонд Роберта Боша. Її проєкт «Історія євреїв Івано-Франківська» затвердили. Марина каже, дослідників цієї теми у місті дуже мало. Ті, хто є, більше цікавились періодом саме Голокосту, а їй цього вже замало – цікавий період до того.
Партизани Анди Люфт
Інформацію шукала, збирала, вичитувала. Спиралась на наукові статті, іноземні сайти. Марина знає польську, а ще записалась на курси ідишу. Багато випитувала у франківського рабина – Мойше Лейб Колесника.
«До такого доходило, що в різних краєзнавчих книгах є інформація про будинок, хто в ньому жив, але не згадується національність, – розказує Марина. – Я за прізвищами перевіряла по базах даних, чи були вони євреями. Наприклад, дізналася, що брати Габери, які мали тут нафтоперегінний завод, – також були євреями».
Здивувалася, що у Станиславові був єврейський партизанський загін. Коли у 1943 році в місті знищили гетто, 70 людям вдалося втекти. Вони продовжили боротьбу. Керувала партизанами Анда Люфт – інженерка, яка тоді ще й була вагітна.
Марина переповідає, що вона народила дитину і зі зброєю продовжувала боротьбу до останніх своїх днів.
«Коли це розказувала на екскурсії – мені не вірили, – говорить Марина. – Я це читала у праці Любові Соловки, вона займається дослідженням Голокосту на Прикарпатті. Також зустрічала в іноземних працях. І цим даним можна вірити. Ці партизани колись працювали на шкірзаводі Маргошеса».
До речі, 9 серпня цього року – до Міжнародного дня корінних народів світу – Марина вперше провела в місті екскурсію, розповідала про євреїв Станиславова. Людей було десь два десятки. Розказувала, показувала усе, що знайшла.
Місто, яке ми бачимо
Для «Репортера» Марина почала екскурсію біля палацу Потоцьких.
«Вулички Станіславська і Тринітарська – тут були перші єврейські квартали, перша синагога, – розказує дослідниця. – Коли побудували палац і Тринітарський монастир – євреїв переселили. Синагогу розібрали і побудували там, де зараз пам’ятник Руській трійці. Взагалі, до війни у Станиславові було 56 синагог».
Зупиняємось біля ратуші. Тут збиралася міська рада і в різні часи в її складі були євреї. Серед бургомістрів (тогочасних мерів) – теж був єврей, Артур Німгін.
Багато будинків на нинішній вулиці Незалежності належали багатим євреєм, власникам заводів.
«Наприклад, той, що був на місці Незалежності, 9 – належав Бабетті Ліберман, дружині власника спиртового заводу. Вона використовувала його як торговий центр. Тут були крамниці, майстерні, – розповідає Сєдова. – Де «Букініст», там була найбільша книгарня. Її власник також єврей».
У будинку на Шевченка, 20 діяло єврейське музично-драматичне товариство. Мали невеликий зал на 250 людей.
«Вистави ставили на ідиші, – розказує Марина. – Перед тим ще мусили подати сценарій у місцеву раду, а потім у львівську поліцію. Там перевіряли, цензурували й тоді давали дозвіл.
Якось був випадок, що все відправили, афіші роздрукували, все підготували, а дозволу нема й нема. Виставу відмінили. Потім виявилося, що дозвіл надали, але на пошті щось наплутали і не доставили. Це я прочитала у польському джерелі».
На вулиці Бельведерській – моторошна частина екскурсії. Тут було гетто.
«Є багато трагічних історій. У газеті 1942 року писали, що єврей побив якогось поліцая, – розказує Сєдова. – Зібрали юденрат – єврейську раду, поліцію порядку гетто. Повісили керівника юденрату і членів служби порядку – по дві людини на ліхтарях уздовж вулиці. На площі Вендлера, де зараз Південний бульвар, розстріляли близько тисячі євреїв. Зараз там якась забудова».
За словами Марини, цими екскурсіями вона хотіла б донести до людей, що тут жила велика спільнота євреїв, які позитивно впливали на розвиток Станиславова. Каже, те місто, яке ми бачимо, також багато в чому – їхня заслуга.
