Як ми воювали

Аби розвіятися після нелегких трудових буднів, зняти стрес і просто гарно провести час, пейнтбол — саме те!

Під час гри ви отримуєте такий шквал емоцій, які нормальна людина не завжди переживає протягом тижня. А потім — таке полегшення! Усе це «Репортер» відчув у прямому сенсі на власній шкірі.

Перед тим, як відправлятися на гру, штурмуємо інтернет, аби набратися якомога більше інформації про цю незвичну гру. З англійської «рaintball» дослівно перекладається як «кулька з фарбою». Це командна гра із застосуванням ручної пневматичної зброї (маркерів). Гравці бігають спеціально облаштованими майданчиками (можна в лісі, а можна десь на закинутому заводі) та стріляють один в одного капсулами з фарбою, які розбиваються при ударі. Ніби все безпечно. А потім у тій же мережі натрап­ляєш на різні відео, після перегляду яких нормальній жінці вже не захочеться ніякої гри. Біганина, стрілянина, повзання, крики. Така дуже реальна «войнушка», напевно, більше подобається хлопцям. Але відступати нікуди, бо колектив уже зібрався.

А грають у той пейнтбол за шість кілометрів від Франківська, біля колиби «Шершень», за селом Підлужжя. Там у лісі є невелике обладнане поле бою — з дерев’яними щитами, складеними чи підвішеними шинами, захисною сіткою.

…Приїхали. На «Репортер» уже чекали кілька представників пейнтбольного клубу «Haters». На дощатих піддонах – зброя, маски, рукавиці, коробка з кулями. Поруч розкладений камуфляжний одяг: «бронежилети», штани, куртки. Поки одягаємося, розповім більше про саму гру.

Пейнтбол вигадали в США ще на початку 1980‑х. Є дві версії виникнення цієї гри. Перша — правдоподібна, але не задокументована. Мовляв, гра була винайдена зовсім не для невинної розваги, а для суворого тренування хвацьких спецназівців ЦРУ. Друга версія — про трьох товаришів, які вирішили погратися у «войнушку». Нью-йоркські біржові брокери Чарльз Генс і Хейс Ноель, а також власник лижного магазину Роберт Гарнсі для забави придбали пістолети, якими лісоруби мітять дерева. Отак, зав­дяки їм, нині у світі купа люду бігає з тими маркерами, намагаючись застрелити один одного кульками з фарбою. В Україні гра з’явилася в 1994 році.

Одяглися, слухаємо правила. Вони дуже прості: за сіткою (в полі) маску не знімати, щоб не сталося, ствол зброї тримати або вгору або вниз, запобіжник знімати лише в полі, в суддю, який контролюватиме гру, — не стріляти. Якщо тебе зачепило пострілом (будь-куди, навіть у палець руки), то ти вбитий. Тоді кричиш «Аут!» і швидко тікаєш з поля бою за сітку.

Ділимося на дві команди по четверо гравців. Кожна група має свою територію, з якої й починає наступ. Гра триває по три раунди, потім гравці міняються територіями. Далі знову три раунди, і грають доти, поки є кулі. А їх у кожного гравця — по 200 штук.

Суддя дає старт. Побігли. У першому бою мало що розумієш. Емоції описати важко, все відбувається якось надто швидко. Голова йде обертом. Чи це від нерозуміння, чи від адреналіну? Раптом — бац, щось відчутно вдарило в плече, потекла жовта фарба. Вбили! Біжиш за сітку. А там уже стоять кілька твоїх колег. Таких же зіпрілих і «поранених» фарбою: у спину, маску, ногу, руку.

У другому раунді вже починаєш щось розуміти, щось прораховувати. Ну хоч би те, що вираховуєш найближчу схованку. Вже не дуже шкодуєш куль, а випускаєш цілу серію туди, де засік «ворога». Ану ж хоч одна влучить. А що, діяло!

Одним словом, що далі виходиш на гру, то більше азарту. Вже не шкодуєш своїх колег. Не боїшся висунути голову, перебігти до найближчого дерева, а то й узагалі майже на середину поля. Почуваєш себе героєм і дивуєшся своїй сміливості.

Але всі кулі колись закінчуються. Півтори години пролетіли як одна мить. Задихані, мокрі, змучені, але якісь щасливі підраховуємо результати, ділимося враженнями. Звісно, перемогла дружба!

Таки корисна штука отой пейнт­бол. За стріляниною можна викинути весь негатив, який накопичився протягом тижня, наприклад, від душі постріляти в редактора. Дуже класно. Певно, спробую ще.

Коментар до теми:

«Пейнтбол — один з найбезпечніших екстремальних видів спорту, який дає максимальний викид адреналіну, — стверджує співорганізатор пейнтбольного клубу «Haters» Роман Король. — Ця гра розвиває логічне мислення, гравці починають мислити тактично. У пейнтболі немає переможених. А емоції, хороший настрій і незабутні спогади від гри залишаються надовго. Гра не має вікових обмежень, тому у нас грали 15-річнні підлітки (з письмовим дозволом від батьків) та навіть один дуже спортивний 73-річний дідусь. Ми забезпечуємо для них цікаві траси, захисне та ігрове обладнання, піротехніку для антуражу гри».