Посперечалися тут з одним добродієм. Він каже: «З нинішніх заявлених науковців хіба що третина має стосунок до справжньої науки. Решта – або чиновники від науки, або «тупо викладачі», або баласт на зарплаті, або ж аферисти».
Я ж назвав його оптимістом. Сказав, що за теперішніх часів, якщо відсотків шість з наукового середовища безпосередньо причетні до здобуття нових знань, то це дуже добре, пише Володимир Єшкілєв у своїй постійній колонці в газеті «Репортер».
Добродій не второпав і зажадав пояснень. Подальша розмова виявила, що люди реально не розуміють, як саме влаштована та частина цивілізації, де відбувається перетворення невідомого у відоме. Люди чомусь думають, що науку «просувають» багатолюдні колективи докторів наук з кандидатами, такі собі «наукові колгоспи».
Насправді ж в усі часи здобуття нових знань було справою небагатьох обдарованих дослідників, невеликих «штурмових» груп інтелектуалів, закритих (в різних сенсах) і добре фінансованих лабораторій. Решта ж тих, кого в нас звично позиціонувати як «науковців», займалися і займаються переважно впровадженням здобутих знань в освіту та інші соціальні галузі, популяризацією наукових досягнень, технічним та організаційним обслуговуванням «штурмових» груп. Ну й баласту вистачає.
Читайте також: Тарас Прохасько: Найголовніша перемога України
Так в усьому світі. Але в нас це ще й драматизовано пострадянською специфікою. З часів Мічурина й Патона-першого в СРСР квітнула «культура науково-дослідних інститутів» – установ-монстрів, де на одного реального пахаря-ботаніка номенклатура передбачала десятки додаткових посад: начальників, заступників і помічників начальників, парторгів, комсоргів, секретарів, кадровиків, комендантів та інших діячів сумнівної наукової доцільності.
Незалежна Україна зберегла радянську систему в науці. Тобто таку систему, котра спрямована на «освоєння» будь-якої суми державного фінансування. Система зберегла громіздку бюрократичну ієрархію сталінських часів, наукові ступені та звання (які вже, окрім понтів, нічого суттєвого не підтверджують) та філософську байдужість до результатів тієї діяльності, на яку втрачаються гроші.
Одночасно в Україні виникла «паралельна наука», оперта на закордонні гранти. Вона більш ефективна, ніж «система», але, завдяки державній монополії на ліцензування та сертифікацію наукової діяльності, воленс-ноленс зрощена з пострадянським «науковим кладовищем». Це дозволяє паразитичним надбудовам потроху годуватися й з грантового корита.
Читайте також: Юрій Андрухович: В умовах мемократії
Чи є в Україні справжні вчені? Безперечно. Чи є вони в системі державної науки? Жодних сумнівів. Але присутність справжніх вчених у системі, яка не «заточена» на справжність, не може надати системі ефективності.
Тим більше в наші часи, коли процес здобуття нових знань стає все більш елітарним і затратним. Коли ексклюзивне знання перетворюється у надзвичайно цінний товар. Коли носіям такого знання контрактами заборонено не лише ділитися своїми здобутками у навчальних аудиторіях, але й передавати їх обраним учням.
З іншого боку, все менше стає тих, хто здатний осягнути ексклюзивне знання. Істинна наука повертається до кланової замкнутості, до закритих дискурсів, де лічені спеціалісти здатні оперувати ресурсами галузевої компетентності.
Як неможливо ремонтувати сучасні гаджети викруткою у гаражі, так само неможливо увійти до наукової еліти, не отримавши допуску до небагатьох глобальних центрів, потужних обчислювальних кластерів і закритих інформаційних мереж.
Теперішня наука не потребує людей з енциклопедичними знаннями. Вона потребує вичерпних знань про конкретне, потребує вузьких «спеців». Це означає, що через занепад міжгалузевої комунікації руйнується академічне середовище. Що між двома вченими тепер все частіше виникає фігура менеджера.
Є підозра, що це наближає науку до порожнечі.
Більше текстів Володимира Єшкілєва можна знайти за посиланням»»»»»
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.