Минулого тижня, 15 лютого, у світі відзначали Міжнародний день онкохворої дитини. Не лишилося осторонь і Прикарпаття. Наприклад, в обласній дитячій лікарні відбувся молебень за здоров’я. Дітей і лікарів кропили свяченою водою.
То було свято, направду геть невеселе, але свято. А якими є будні відділення онкогематології? Знайомтеся — Алла Іваненко, лікар-онкогематолог. Ця жінка щодня бачить, як діти борються за життя, та допомагає їм у цьому.
Маленькі підопічні Алли Іваненко — особливі діти: вони знають ціну життя
У дитинстві Алла Іваненко мріяла працювати одразу на двох роботах — на півставки продавцем морозива, а ще на пів — дитячим лікарем. Потім «морозиво» таки десь поділося. А в 1979 році вона поступила на лікувальний факультет івано-франківського медінституту. Після закінчення вишу молодий лікар одразу потрапила в обласну дитячу лікарню та з того часу працює там з маленькими пацієнтами.
Пані Алла з посмішкою згадує свого першого врятованого — Сашка. Коли хлопчику було два роки, йому поставили страшний діагноз — лейкемія. «У той час ще тільки починали лікувати такі хвороби, — говорить лікар. — Те, що сталося з Сашком, можна назвати чудом. Дитина пройшла тривалий курс хіміотерапії, обстежувалася на Кубі, адже тоді там були найновіші технології».
Після насиченого лікування хлопець ніби видужав, але потім стався рецидив. Лікарі та батьки мали вибір — продовжувати хіміотерапію чи ні. Не лікувати — смерть. Але й нова хімія цілком реально загрожувала тим самим результатом, бо печінка хлопчика вже була вкрай виснажена. Батьки довірили вибір лікарю, Іваненко наважилася. Перед кожним новим курсом вона ретельно обстежувала серце, печінку, нирки Сашка — чи витримає?
Минулого року він відсвяткував свій 25-й день народження. «Я була приємно вражена, коли побачила красивого молодого хлопця, який прийшов подякувати за своє життя з величезним оберемком квітів, — каже пані Алла. — Взагалі, коли приходять здорові колишні пацієнти, то я завжди воджу їх по всіх палатах і показую хворим. Аби бачили — надія завжди є!».
…Дмитро також мав лейкемію. Мало того, він був майже дорослим, із дитячого будинку, відрізнявся від інших талантом художника та особливим сприйняттям світу. Лікарі його полюбили одразу, приносили йому фарби, подарунки, солодощі. Картини хлопця були просто неймовірно теплими та яскравими. Він дуже хотів вчитися малярству в Косові. При цьому — боявся одужати. «Де я буду жити, коли випишусь? Кому я потрібен?» — питав він лікарів.
Алла Іваненко дізналася про смерть Дмитра, коли повернулася з чергової конференції в Києві. «Навіть добре, що мене тоді тут не було, — зітхає вона. — Ніколи не забуду хлопця. Цю втрату я пережила дуже важко. У мене вдома і нині є його картина».
«Пані Алла — неймовірно сильна особистість і кваліфікований лікар, — каже молода мама шестирічної Ані. — Вона вселяє віру в нас і в наших дітей». Зараз дівчинка вже півроку проходить курс хіміотерапії в онкогематології, а її мати дякує Богу за кожен день, який прожила дитина.
Щороку через це відділення проходить в середньому 10 онкохворих дітей, виживають 6‑8. Можна сказати, що за ці роки Алла Іваненко прожила близько 70 життів своїх пацієнтів: надію, розпач, горе, щастя. Вона й нині святкує з ними дні народження та радіє кожному новому дню.
Comments are closed.