Про кохання люди масово згадують саме на День святого Валентина. Нагадаємо і ми — кількома історіями освідчень. Може, щось стане у пригоді?
Свято це західне, але й у нас уже вкоренилося, бо красиве. Отож, 14 лютого — багато квітів, подарунків, милих листівочок-сердечок і слів кохання. Саме цього дня купа закоханих набирається мужності для освідчення. Натомість, у івано-франківському міському РАГСі кажуть, що цьогоріч охочих розписатися в день усіх закоханих — лише чотири пари. Минулого року було 14 пар, у позаминулому — дев’ять.
Пропонуємо вашій увазі кілька історій для романтичного настрою, а комусь, може, й для натхнення.
Ма-а-аленький натяк. Саме цього іноді не вистачає закоханим. Буває, що жінці не треба наполягати чи ображатися, можна й делікатно натякнути.
«Ми з Сергієм зустрічалися півроку, а перед нашим першим днем Валентина я сказала йому, який подарунок хочу, — сміється франківчанка Оля Лісовська. — Просила, щоб він вибрав мені срібне колечко з бірюзою. А до крамниці відправила разом зі своєю подругою, бо його смаку не дуже довіряла. Коли ж Сергій прийшов, то вручив коробочку із золотою обручкою. Освідчився й попросив вийти за нього заміж».
Гори розставляють крапки. У Карпатах завжди відкриваєш у собі якісь потаємні сили. Там усе стає ясно. І не треба чекати Дня святого Валентина. Тож наступні дві історії — «гірські».
«На травневі свята мій коханий Ігор запропонував поїхати в гори, — розповідає Оля Пошелюжна. — Я погодилася. Одразу слід додати, що до того я ні разу не ходила горами. Поїхали до Рахова. Там дуже красиво. Полізли в гори. А коли залишилося десь 20 кроків до вершини, в мене вже зовсім не було сил. Проте мій коханий дуже сильно просив, мовляв, ще трошки. Тільки вийшла на гору та зраділа, що можу відпочити, чую: «Хочу, аби ти стала моєю дружиною. Ти згодна?». Забула про втому, погодилась. Зараз, коли запитую, чому саме в горах освідчився, відповідає, що спершу хотів випробувати майбутню дружину в умовах обмеженого комфорту. Той іспит я пройшла. Але думаю, він тоді хотів поєднати свої найбільші любові — мене та гори».
«Було це 3 січня 2007 року, ми поїхали кататись на лижах у Славське, — розповідає Євгенія Курсик. — То був передостанній день нашого відпочинку. Піднялись на бугелі на саму вершину Тростяна, почали з’їжджати. І тут я їду, а Саша мене обганяє та каже — зупинись. Я стала, а він так пафосно під’їжджає, знімає лижу, стає на коліно та освідчується. Я мало не впала з того Тростяна. Звичайно, сльози щастя й радості. У жовтні ми одружилися, зараз виховуємо дворічну донечку».
Впевненість лякає. За словами Анастасії Шувар, приміщення колишнього кафе «Під Лиликом», що на вулиці Шевченка, завжди навіює їй романтично-ностальгійні почуття. «Саме там я і зустріла свого майбутнього чоловіка, — говорить жінка. — Він запросив мене до танцю. Познайомились, розговорились. Він одразу вразив своєю впевненістю. Ми до ранку гуляли містом, а потім він запропонував мені вийти заміж. Звісно, я не сприйняла це серйозно. Та наступного дня він обманом затягнув мене на весілля своєї сестри. Пам’ятаю, під церквою стояли родичі, і його старенька незряча бабуся поклала мені руку на голову та сказала: «Це буде наша невістка». Через деякий час він знову запропонував мені одружитися. Вже тоді я погодилась».
Випадковостей не буває. «У нашому житті все пов’язано, — впевнена Оксана Гончар. — Дорогою до університету я завжди зустрічала одного симпатичного хлопця. Щоразу в кольорових джинсах. Та одного разу він зник. А через два роки я писала в однокурсника курсову, виходжу з його будинку та зустрічаю того самого хлопця з собакою. Потім поїхала у Львів до друзів. Мала квиток на поїзд, але вони вмовили залишитися ще. Я й здала той квиток, аби пізніше поїхати автобусом. Заходжу в салон, а там він. Подумала, що це доля, та — одразу в наступ. Сіла поруч, сказала, що він любить кольорові джинси, має чорну собаку й живе біля «Овена». Він був шокований. З вокзалу провів мене додому. Ми почали зустрічатися. А через рік він мені освідчився — також в автобусі, дорогою до Львова. Люди у салоні, певно, думали, що ми якісь божевільні».
Взяти в руки. «Я сім років живу в США, — розповідає Наталя Станько. — Маю в Україні коханого. Сходилися, розлучались, і так без кінця. Тут я вирішила взяти ініціативу в свої руки. Дізналася про всі нюанси — як його можна забрати сюди. Заповнила за коханого анкету, мовляв, я такий-то, обіцяю по приїзді до США, протягом 90 днів, одружитися з такою-то. Попросила підписати та переслати мені назад. Мовчав кілька днів. Не відписував, не відповідав на дзвінки. А потім мені прийшов відсканований лист із підписом. Так ми й одружилися. А то й не знаю, скільки б воно ще тяглося».
До речі, жоден із опитаних «Репортером» чоловіків не наважився розповісти власну історію. Може, тому, що питала жінка?
Отже, кохайте, будьте коханими та романтичними не тільки 14 лютого чи 8 березня.
Comments are closed.