Саме такими, а ще щирими та добрими є вихованці центру соціальної реабілітації для дітей-інвалідів у містечку Заболотів. Здається, поруч із ними жоден не зможе бути іншим.
Квіти, кава, чупа-чупс
Такий центр у Заболотові діє вже сьомий рік. Тут займаються із дітьми з ДЦП, аутизмом, з помірною чи легкою розумовою відсталістю.
Триває творчий процес
Розташувався він у такій собі «освітянській зоні» Заболотова, бо одне велике приміщення ділять дитячий садок, бібліотека та сам центр. Поруч великий стадіон, а за ним школа. Всередині приміщення тепло та затишно. При вході — дитячі шафки, всі підписані. Порозвішуваний верхній одяг, під лавочками дитяче взуття. Вчаться діти на другому поверсі. Збоку сходів прикріплене спеціальне крісло для тих, хто не може самотужки спуститися чи піднятися. На стінах багато картинок, фотографій, грамот.
У просторому класі-майстерні — творчий процес. Вчителі та вихованці, умостившись на низеньких стільчиках, щось вирізають, малюють, клеять.
«Це ми до обласного конкурсу готуємося, — каже в. о директора Лілія Лавриненко. — Він буде у Франківську до Дня інваліда. Наші діти люблять щось таке виробляти».
Довжелезний стіл заставлений гілками, шишками, сухими квітами, макаронами. З цього всього діти роблять аплікації. У центрі стола дівчинка з тоненькою косичкою з допомогою викладачки розрізає тканину. Чемно, по лінії. Вчителька її хвалить — дитина радіє. Збоку ще одна дівчинка клеїть квіточки. Хлопчики сидять окремо. Тримають у руках щось схоже на величезні цукерки чупа-чупс. Виховательки спеціальними пістолетами клеять на них кавові зерна. Один маленький хлопчик у білому светрі нюхає кожне приклеєне зернятко. Певно, йому подобається запах. Поруч сидить ще один, ду-у-уже зосереджений. Обома руками тримає кульку та дивиться, як на ній з’являються квіточки. Все це відбувається у повній тиші.
Центр міняє думку
В іншій кімнаті — дитячі парти, дошка, підручники. Але зараз вони порожні, бо творчість перемагає уроки. Збоку, під теплими батареями, серед розкиданих кубиків, сидять два хлопчики. Біля них ще одна вихователька. «Це наші аутисти, — пояснює вона. — Їм краще, якщо окремо». Дітки сидять чемно, щось собі складають. Зовсім не лякаються спалахів фотокамери, навпаки — позують. Один із них не дуже чітко промовляє: «Мене звати Віталік». «А ще три роки тому ця дитина була зовсім лише у своєму світі, — каже Лілія Лавриненко. — Його ранив будь-який дотик».
Кухарчуки готують стіл
Іншого хлопчика звати Миколкою. Він також аутист. Виявилося, того дня у нього був день народження. Діти прибігли та привітали свого товариша, щось нерозбірливо йому бажали та обнімали. Той аж світився, особливо від подарунка — кольорових олівців.
Далі всі помандрували на кухню. У кожного на столі стояли мандаринки та цукерки від іменинника. Решту страв на стіл викладали двоє кухарчуків — Богдан і Мар’яна. Це випускники центру, а нині його працівники. Їм уже минуло 19 років, тому працюють на півставки помічниками на кухні.
«Наші діти мають маленький розум, але велике серце, — каже про своїх вихованців Лілія Лавриненко. — Вони щирі та світлі. А з якою підтримкою та любов’ю вони ставляться один до одного!».
За словами пані Лілії, вихованці центру не відірвані від світу, бо про них тут знають усі. «Маємо спільний майданчик із садочком, школа близько, — каже вона. — Разом граємося, часто в гості приходять школярі. За всі ці роки у багатьох змінилася думка про дітей-інвалідів. А спочатку було по-різному… Тепер, коли наші виходять на стадіон, школярі вже інакше реагують. Вони знають, що це діти з особливими потребами і ставляться з повагою, а не з якимись іншими емоціями. Тобто ми виховуємо не лише наших дітей, а й думку суспільства про них».
Хто, як не ми?
Цікаво, що центр був створений з ініціативи батьків. «Спершу була снятинська громадська організація «Допомога дітям з вадами розвитку», яка об’єднала небайдужих батьків, що були незадоволені інтернатними закладами, — розповідає Лавриненко. — Ми почали діяти. Написали грант, були залучені кошти інвесторів, і цей заклад зробили таким, яким ви його бачите. Це велика заслуга батьків, які хотіли дати своїм дітям більше. І змогли».
Нині у центрі навчаються 16 дітей. Вони поділені на дві групи: молодша займається за дошкільною програмою, а старша — за шкільною адаптованою. «Вони проходять у нас реабілітацію кожних шість місяців, — пояснює пані Лілія. — Через півроку набираємо нову групу.
У Снятинському районі є понад 300 дітей-інвалідів від 2 до 18 років. Багато з них ходять до школи, в садочки, тобто вони хоч якось адаптовані. Тому ми звертаємо увагу на дітей, які не задіяні жодними іншими закладами чи освітніми програмами. Бо хто ними буде займатися, як не ми?».
Заняття у центрі починається о 9.00. Всі діти йдуть на невеличку зарядку. Потім вихователі забирають їх на групові чи індивідуальні заняття з логопедом, психологом, масаж, лікувальну фізкультуру чи ритміку. Що у кого за графіком. І так до 16.00. Потім автобус розвозить їх додому, у самому центрі ніхто з них не живе.
При центрі «записані» ще 22 дітей. Вони лежачі, не ходять, тому працівники центру навідують їх самі: логопед, психолог і соціальний педагог. «Таким дітям потрібна повна опіка, індивідуально кожному, — каже Лілія Лавриненко. — Тут ми не маємо таких можливостей, але надіємося, що вони будуть у соціально-реабілітаційному центрі у селі Джурів. Туди зможемо брати важчих діток, бо буде більше медичних працівників, які забезпечать цілодобовий догляд».
Джурів чекає дітей
У Джурові планують займатися важкими дітками з усього Прикарпаття. Приміщення вже переобладнали у спеціальні спальні та класи. Тут діти зможуть отримати кращу медичну допомогу, а також психологічну, педагогічну реабілітацію та соціально-побутову адаптацію. За словами Лілії Лавриненко, подібних центрів на Івано-Франківщині поки що немає, є лише районного масштабу.
«Донедавна були лише інтернатні заклади, де в основному відказні діти. Зараз є тенденція, що батьки таких малюків не лишають, — каже пані Лілія. — У Джурові діти зможуть жити тиждень, навіть на вихідні, але важливо, аби не втратилася та сімейність, бо діти дуже хочуть батьків. У Заболотові вони вдень у нас, а ввечері — у колі рідних. На жаль, ми не маємо змоги довозити дітей з інших районів, бо щодня возити дуже дорого. До Джурова можна буде привозити раз на тиждень. Влада пішла нам назустріч, що відкрили таке відділення».
Зараз перше завдання — повідомити батьків з інших районів про такий заклад. А щоб отримати направлення, батькам треба подати заяву в районне управління соціального захисту.
