Як і багато наших матеріалів, цей почався з листа у редакцію. «Мій син Женя, якому 16 років, сам позбавив матір батьківських прав, — писав Михайло Григоришак. — Зараз судиться з сестрою, яка не впускає його у квартиру».
Типовий початок
Звісно, ми захотіли зустрітися. Женя — невисокий, худорлявий підліток, нічим не різниться від своїх однолітків. Тільки очі якісь зовсім дорослі. Прийшов разом із батьком. З собою принесли стоси документів.
«Усе почалося з того, що моя тодішня дружина поїхала за кордон, в Італію, — починає свою розповідь пан Михайло. — Це було 12 років тому. Жені ще навіть не виповнилося й чотирьох. Наш шлюб на той час вже майже розпався».
Вирішили, що старша донька від першого шлюбу дружини (їй на той час було вже 16) житиме у бабусі, а Женю відправили в село на Городенківщину, до батьків тата. «Я тоді працював експертом-криміналістом, — каже пан Михайло. — Самі знаєте, яка це робота, можуть викликати і вдень, і вночі. Тож не мав можливості забрати його до себе. Тим більше, думали, що в селі з бабусею та дідусем йому не буде погано, закінчить там молодшу школу. А потім будемо щось вирішувати».
Але не так сталося. Десь через три роки повернулася мама та вирішила забрати сина до Івано-Франківська. «Батьки не дуже хотіли його віддавати, але я сказав — хоче бачити сина, то хай буде, — продовжує батько. — Тільки б не вийшло, що забрала на місяць, погралася та назад в Італію…».
Та мати пробула тут недовго. А Женя залишився з її мамою. Старша його сестра на той час уже вийшла заміж і жила з чоловіком окремо.
«Маму я бачив рідко, — дуже стримано розказує Євген, видно, що йому неприємно. — Навіть коли приїжджала, то починалися сварки з бабусею — що мама мені нічим не помагає. Тоді вона збирала речі та йшла до подруг. А жили ми весь час на бабусину пенсію і те, що тато помагав».
Як потім напише Женя у своїй позовній заяві, «мама ніякої допомоги нам не надавала, не привозила та не купувала ніякого одягу, взуття, не цікавилася моїм навчанням і взагалі не спілкувалася зі мною. А всі відпустки проводила у своє задоволення». Хлопець запевняє, що за всі ці роки може зо два рази отримував від мами по 50 євро.
Ти тут ніхто!
Ось так і жили. Можливо, хлопчині ніколи б і в голову не прийшло позбавляти матір батьківських прав. Але одного дня він опинився просто на вулиці.
У серпні 2010 року померла бабуся. «Місяць-півтора до її смерті я жив у тата та його дружини, — розповідає Женя. — Бабуся сама про це попросила, була вже дуже хвора. Допомагати їй приходили з лікарні, бо була заслуженим лікарем. Коли дзвонила, то приходив і я, щось купити, поприбирати. Сестри в неї я ніколи не зустрічав. Вона жила окремо, з чоловіком, у власній трикімнатній квартирі».
Про смерть бабусі хлопець дізнався, коли відпочивав у літньому таборі, розказує він, подзвонила мама, мовляв, приїжджай, я сама приїхала на похорон. Через кілька днів мати знову повернулася до Італії, а хлопець — у табір, добувати зміну.
«Коли повернувся, то пішов на бабусину квартиру, а там уже сестра з чоловіком і дітьми, — пригадує Женя. — Прийшов, а вона мені — ти чого по моїх килимах ходиш, зараз викличу міліцію, йди звідси».
Хлопець каже, що ту ніч провів на вокзалі, не думав, що все так серйозно, сподівався, що сестра погарячкувала, подзвонить. А татові не дзвонив, бо не був з ним у таких аж близьких стосунках і зізнатися, що рідна сестра вигнала його за двері, було соромно.
«Я подзвонив йому на другий день, знав, що він якраз має повернутися, — продовжує батько. — А тут така історія. Тому забрав його до себе».
Не хочу таку маму
Так почалася тяганина з квартирою. Хлопець говорить, що сестра навіть не дозволяє йому забрати свої речі, одного разу отримав і стусанів від її чоловіка.
Його батько запевняє, що намагалися вирішити все мирно — домовитися, але після того, як прийшли до неї на роботу, сестра написала заяву в міліцію. Їхні ж заяви у міліцію нічого не дали. З одного боку є заповіт бабці, яким вона віддає квартиру сестрі та її двом дітям, з іншого — Женя там прописаний і, за документами, є власником однієї дев’ятої частини. Тож у міліції сказали — тут має розбиратися суд.
Ми зателефонували й до сестри Євгена, аби дізнатися її точку зору на цю справу. Та спілкуватися відмовилася, сказала, що зараз справа у суді, тож як він вирішить, так і буде.
А що ж мати? «Коли я подзвонив їй і поскаржився на сестру, вона відповіла, що взагалі не знає, чого я від неї хочу, — каже хлопець. — Сказала, що варіантів у мене два: або, якщо хочу, то їду до неї в Італію, або маю тут тата — хай він і розбирається».
Тоді, каже Женя, він і вирішив, що не хоче, аби ця людина вважалася його матір’ю. Стверджує, що вирішив сам, ніхто нічого не радив.
З юридичної точки зору все пройшло зовсім не складно. Спочатку написав заяву до виконавчого комітету міськради.
«На виконкомі мене питали, чому саме хочу позбавити маму батьківських прав, чи я з нею спілкуюся, чи вона мені помагає, — розказує хлопець. — Тоді справу перенесли. А наступного разу просто вийшов якийсь дядечко та сказав, що справу погоджено. Потім було судове засідання. Прийшли туди лишень я і тато. Все пройшло дуже швидко».
Чи знає про це мама, Євген не впевнений, каже, що мала би знати, адже суд повідомив її про засідання та про своє рішення — що з 24 серпня цього року вона позбавлена батьківських прав. І про можливість апеляції. «Думаю, їй просто все одно», — сухо констатував хлопець.
Сьогодні ще й досі триває судова тяганина з сестрою щодо тієї квартири. «Ця справа вже виграна, — впевнений батько. — Просто юристи її затягують. А так — усе буде добре».
«Навіщо вам, аби про цю історію дізналися інші?» — це перше, про що ми запитали при зустрічі. «Нині це торкнулося нас, — зітхнув Михайло Григоришак. — Але скільки наших людей їдуть за кордон, скільки їхніх дітей лишається тут. Ніхто не перестраховується щодо майна. Нехай наш приклад буде наочним…».
Ось така зовсім недитяча історія, де у вирі заяв, позовів, судів, загубилося найголовніше — сім’я та любов. Невже буває щось важливіше?
