Нині жінка за кермом — цілком нормальне явище. Чи то водій тролейбуса, чи таксист. А як вам «шоферка» звичайного сільського автобуса? «Репортер» уже подивився, відчув — вразився.
Місто автостанцій
У Надвірній набагато холодніше, ніж у Франківську. Певно через те, що тут ближче до гір. У центрі міста — купа народу. Не райцентр, а якийсь мегаполіс. Але люди привітні.
 |
«Вам яку автостанцію?», — перепитує старша жіночка, закутуючись від вітру. «Ту, де маршрутки на Пнів їдуть». «А-а-а, то вам гірську», — впевнюється співрозмовниця та спроваджує у потрібний керунок. Виявляється, автостанцій тут кілька. Одна — біля залізничного вокзалу, там відправляються «далекі» маршрути. Ще є біля базару, там їздять з надвірнянського ринку до франківського — не заплутаєшся. Є ще зупинка на Фітьків, Гвізд. А десь через 400 метрів — і пнівська автостанція, або гірська. Всі автостанції мають одну спільну рису — там немає належних умов ані для водіїв, ані для пасажирів. Та про це іншим разом…
Гірський напрямок — на Пнів, Зелену, Бистрицю. Маршрут, до речі, не з легких. По-перше, найвіддаленіші села, лише до Бистриці — 35 км. По-друге, жахливі дороги, розбиті лісовозами. Проте саме на цьому маршруті вже роками і працюють жінки-водії. Їх тут дві: Наталя Букатюк їздить на Бистрицю, а Стефанія Олійник — на Пнів.
Наталя у піст не їздить. На її думку, цей період треба провести у спокої та терпінні, з такою дорогою це дуже важко. Отже, поїдемо на Пнів зі Стефанією Олійник.
Хто варить пироги?
У довгу чергу вистроїлися автобуси. У першому за кермом не можна не помітити жінку. Це і є Стефанія Олійник. У світлому пальто, макіяж, манікюр. Ну де ви колись бачили такого водія маршрутки? Поруч з нею мисочка з бісером, полотно, а сама жінка намагається вселити нитку в голку. У перерві між поїздками вона ще й займається вишиванням.
 |
Поїдемо, коли назбирається повний автобус. А поки пані Стефа розповідає про себе. Їздить вона вже більше восьми років. Як колишній продавець не могла знайти роботи, мовляв, немолодих не беруть. А пані Стефі, до речі, 55 років, хоч і не скажеш. Отже, роботи не було, вирішила возити людей, бо дуже любить їздити. Склали з родичами трохи грошей, купили бус.
«Люди бачили, що я на «Жигулях» їздила, то не дуже боялися зі мною сідати, — сміється «шоферка». — А потім взагалі звикли. Тепер кажуть, що зі мною їздити краще».
От хто спершу й справді дивувався, так це даішники. Щоразу зупиняли та питали документи. Але це робили скоріше з цікавості. Бо з ними у пані Стефи розмова коротка та впевнена. «Якось зупиняє мене молоденький даішник та й питає, чи я маю документи і права, — розповідає жінка. — А я питаю, з якого він року. Каже, з 91-го. А в мене водійський стаж на 10 років більше, ніж він прожив. І про що далі розмова? Бувало, підсміювалися, мовляв, а хто вдома вареники ліпить? І я віджартовуюсь: мовляв, поїхали до мене додому, я вас і пельменями пригощу, і холодцем. Тепер звикли. Не зупиняють».
І з паперами у пані Стефи все гаразд, і в салоні чистенько, і водить вона — аби кожному так.
Робочий день — з сьомої ранку до шостої вечора. Шість днів на тиждень. Кожна шоста неділя — робоча. За день жінка робить по п’ять-шість рейсів. На маршруті ходять шість бусів, іноді доводиться чекати черги, от і вишиває, аби час згаяти. «За кермом» вже вишила онуці сорочку.
«Стефо, ключ 22 на 24 маєш? — запитує водій з іншої маршрутки. Жінка риється під сидінням, дає ключ.
Поблажок собі — жодних, усе на рівні з чоловіками. Може навіть автобус поремонтувати. Правда, коли серйозніша поломка, то без чоловіків не обійтися. Особливо цієї зими, коли машина на ходу замерзала. Треба було лампами прогрівати, штовхати і т. д.
Смішний проїзд
Салон заповнився. Рушаємо. Всі зосереджені на своїх турботах і розмовах. Наприклад, про політику, про те, що після Великодня треба їхати на заробітки, хто вже посадив картоплю-скороспілку. Активно пліткували про весілля 13-річної дівчинки. Її мати — в Італії, доньку лишила на виховання бабусі. А та не вберегла. От, скоро й народжувати буде.
 |
Дорогою — красиво. Є хатки цікаві, підсніжники розцвіли, добре видно руїни Пнівського замку, скелясту гору Пецигу, а вдалині — засніжені вершечки гір. Пані Стефа акуратно об’їздить кожну яму, легко зупиняється чи не на кожному кроці.
«За документами є лише одна зупинка, — каже вона, — але я, буває, і по десять разів стаю. І то не всім вгодиш. Намагаюся себе ставити на місце людей. От, жінка з торбами ледь іде, то їй стаю ближче до хати. А тут ще одній жіночці зупинялася. Вона щодня зі мною їздить до старенького батька, тож зупиняюся біля його господи».
За проїзд розраховуються при виході. Не смійтеся, бо коштує він лише гривню, за відстань у 5 км. Такий тариф тут уже рік. Область запровадила. Порахували 23 копійки за кілометр. Цікаво, що плата в міських маршрутках — 1,5 грн.
За словами пані Стефи, її автобус «їсть» 18 літрів на 100 км, тобто на день йде до 150 грн. А якщо колесо поміняти треба чи на запчастини? І все своїм коштом. Але якби то було у збиток, то жінка, певно, б не їздила.
За ці роки пані Стефа всього надивилася. Не раз п’яних возила, добудитися не могла чи випхати «тіло» з салону. Бувало й обзивали всіляко, а потім знову їхали з опущеними головами, бо соромно.
«Та вона у нас супер, — так охарактеризувала пані Стефу її товаришка. — Я й сама записалася на курси водіння».
Все, обіцяю найближчим часом також записатися в автошколу, бо жінка за кермом, то таки дуже гарно.
