Вже понад півстоліття прикарпатська вишивальниця Євдокія Аннюк тішить людей своїми картинами. Тішиться й сама, що може це робити. Адже вона паралізована, пересувається на інвалідному візку та вишиває однією рукою.
Важка наука виживання
У Заболотові (Снятинський район) цю незвичайну та сильну жінку знають усі. Достатньо спитати, будь-хто покаже. За великими червоними воротами гавкають собаки. Натискаємо на дзвінок – з хати виходить невисока жінка, одягнена в теплу безрукавку, пані Люба, прийомна донька вишивальниці. «Не дивуйтесь, цього добра у нас багато, – сміється вона, показуючи на собак. – А в хаті їх ще скільки!».
У просторій кімнаті, серед красивих вазонів, квітів, ікон, статуеток ангеликів, на інвалідному візку нас зустріла Євдокія Аннюк. Крім неї, в кімнаті, на ліжку, дрімають п’ятеро котів. Звідкілясь взялися ще й двійко маленьких песиків. Малі, а розгавкалися за десяток великих.
«Вам краще сісти, – каже пані Євдокія. – Тоді вони перестануть гавкати». Справді, ті відчайдушні Муха з Сонею відразу затихли та повлягалися біля візка господині.
«Я не люблю, коли мене жаліють, – говорить вишивальниця, дивлячись прямо в очі. – Коли людину жаліють, вона слабне та втрачає надію. Нехай молоді люди вважають на себе, не вибирають собі хибної дороги, не жаліються, що життя важке. Звичайно, не буває гладко, мають бути якісь перепони, випробовування, але треба боротися, мати мету в житті та йти до неї».
Після цієї фрази, наче аргументуючи, пані Євдокія починає розповідати про своє життя. У 1948-му, коли їй було лише три роки, за участь в УПА заарештували маму. Від доньки та дружини відрікся чоловік-священик. Він завів собі іншу сім’ю, а про маленьку Євдокію забув. За дитиною залишилась доглядати 75-річна бабуся.
«Вона жала пшеницю в колгоспі і часто брала мене з собою, – пригадує Євдокія Аннюк. – Поставила один сніп мені під голову, а другий ґазда не дозволив постелити, бо казав, що я його зіпсую. Так і заснула. А з землі мене вже піднімали нерухому».
Євдокія пролежала прикута до ліжка до 12 років. Ніхто її не лікував, бо не було як. Додому приходили вчителі, навчили писати, читати.
«У дванадцять я вже могла сидіти. Отак, приперта до подушок читала молитвеник і заснула. У тому сні я побачила свою маму у великих, старих бараках. Сидить, а права рука прив’язана до шиї, а лівою щось дістає з-під волосся і дає жінці у чорному одязі».
Цей сон довго мучив Євдокію. Це вже потім мати розповідала їй, в якому страшному місці її тримали, а сиділа з нею монахиня, для якої вона ховала їжу в косах, аби та не померла з голоду…
Бабуся померла, і у свої 14 років Євдокія почала заробляти на життя вишиванням. Спершу – маленькі узори на дитячих сорочках, потім – рушники до церкви та одяг для священиків. А через рік повернулась мати. Життя ніби налагодилось. Жінки бралися за більші замовлення. Мати піклувалась про доньку, возила на лікування. Побудували хату. Але у 28 років Євдокія залишилася сама – через підірване в тюрмі здоров’я її мама померла.
Тепер Євдокія знову ледь зводить кінці з кінцями. Пенсія – 28 рублів, основний заробіток – вишивання.«Люди платили чим могли, – згадує вона. – Чи грошима, чи продуктами. Я ні від чого не відмовлялась».
Тоді жінка постійно плакала та молилась на ікону Матері Божої, яку її мама вишила у в’язниці – риб’ячою кісткою, а нитки торочили з чого могли: з хусток, спідниць, сорочок. Та ікона і нині зберігається у пані Євдокії на почесному місці. Красива. Здалеку і не скажеш, що вишита, і полотно не жовтіє. Така, наче її закінчили вишивати тільки вчора, а не в 1948 році.
Чужі-свої діти
Двадцять років тому Євдокія Аннюк їздила до болгарської провидиці Ванги. Та сказала, що прикарпатська вишивальниця має особливий дар. І справді, за словами місцевих мешканців та її прийомних дітей, молитви пані Євдокії зцілюють людей. Наприклад, часто привозять маленьких дітей, яких вона виліковує від епілепсії. Лише молитвами. Тому часто на вулиці, де живе вишивальниця, можна побачити довгий шлейф машин. Але зараз піст, тому майстриня хворих не приймає.
В той же час у пані Євдокії з’явилась прийомна донька Люба. Жінка прийшла до вишивальниці, аби замовити костюми для ансамблю. Побачила, в яких умовах живе майстриня, і залишилась, хоч у самої є рідна мати.
«За ці роки у нас не було жодних суперечок, – каже пані Євдокія. – Дочка допомагає мені вишивати. Бувало, сяду в одному куті, а вона – в другому. Мовчки з молитвою і вишиваємо цілими днями. Ми з півслова розуміємо одна одну».
А три роки тому в неї з’явився ще й син – Мирослав. Молодий чоловік довго шукав свій життєвий шлях, почув, що є така жінка, яка за всіх молиться, прийшов просити допомоги і теж залишився. Машиною привезе, що треба, коло хати щось будує та працює по господарці. Іноді навіть вишиває.
«Особливо, коли машина зламається, й не треба нікуди їхати, – сміється майстриня. – Я своїми дітьми задоволена. Все мене слухаються, може й більше, як рідних матерів. Навіть казали, що також будуть кликати мамою, але я заборонила. Не дав мені Господь права називатися матір’ю, бо народила я дівчинку, яка через півроку померла».
А називають прийомні діти вишивальницю ласкаво – Михайлівна.
Образи зі снів
Навпроти хати майстрині є ще одна будівля, яку сміливо можна назвати виставковим залом. Тут і зберігає свої роботи Євдокія Аннюк. Каже, що за все життя вишила стільки картин та образів, що ними можна було б встелити дорогу від Заболотова до Києва.
«Ті образи являються мені у сні, – говорить пані Євдокія. – Зараз завершую одну картину і буду приступати до іншої – Марія з Ісусом на руках і тримає Біблію, бо на цій землі треба дуже багато молитися. Тому я ще хочу творити. У мене ще багато ідей і сили їх вишивати».
Крім образів, є й пейзажі. Але найбільше нам сподобалась картина «Свята трійця». Вишивала її пані Євдокія протягом двох місяців. Тут є аж 27 відтінків голубого кольору. По центру голуб – Святий Дух, під ним чоловік – Отець, який тримає на руках немовля – Сина Божого.
Зазвичай стримані кольори образів у вишивальниці виходять дуже яскравими. Від них іде потужна позитивна енергія. Сила духу.
Comments are closed.