Вони приходять у домівки селян кожного тижня. Зі свіжою пресою, іноді – з листом. Як і священика та вчителя, листоношу в селі знають всі. Вітаються. Іноді переповідають наболіле за тиждень, місяць, а то й всеньке життя. Особливо їх чекають, коли ті приносять пенсію. От тільки ніхто навіть не здогадується, до чого доводиться вдаватися поштарям, аби все встигнути.
Від цвяхів до олії
Попрацювати сільською поштаркою «Репортер» подався у Загвіздя Тисменицького району. Поштарок там дві – Світлана Шеленко й Наталя Сховребова, директор пошти Ірина Стародуб. До речі, Ірина хоч і наймолодша з них, проте її наказ для жінок є законом. Кажуть, то наш начальник.
Після отримання кореспонденції поштарки заходилися сортувати газети, а між тим і про село розповіли. «Загвіздя – давнє і знане, – говорить пані Ірина. – Кілька років тому ми відсвяткували 600-річчя. Колись сюди приїздили за кованими цвяхами. Звідси, певно, й назва села – Загвоздьє. Нині село відоме птахофабрикою, й не лише на Прикарпатті».
Та як виявилось, не дуже тішаться тією «птахославою» загвіздянці. «Поки пошту рознесеш, то такого наслухаєшся від людей, які там працюють, – підхоплює пані Світлана. – Та що далеко йти? У мене чоловік там працює. За останній місяць приніс аж 200 грн. Отак і годують працівників обіцянками, а зарплату не дають. Отже, моїх 600 грн. і його 200 – ось і всі гроші на родину з шести осіб».
На прилавку лежать крупи, цукор, печиво, олія. Ірина Стародуб відказує, що вони ще й продають товар, аби план виконати. За місяць – на 4 тис. грн. Таке завдання отримують від керівництва. Тож при нагоді запрошують до свого магазину всіх селян, та ще й по хатах разом з поштою розносять – в одній руці сумка з газетами, в іншій – з олією, рисом, гречкою. Ірина каже, що така ситуація не лише в них, а й по всій Україні. Пошті зараз непросто виживати.
 |
Проблема – скриньки
Поки посортували газети, у приміщенні відчутно похолодніло. Дівчата говорять, що стара грубка – аварійна. Обігрівач не дуже гріє. І зараз ще нічого, а коли тріскучі морози, то невпереливки. Та жінки сподіваються, що новий сільський голова потурбується про нове поштове приміщення. Кажуть, обіцяв. Світлана з Наталею переглядаються між собою, посміхаються та пригадують, як у Світлани біля того обігрівача колись згоріла куртка.
Отже, в одну сумку газети, в іншу продукти – можна рушати по дільницях. «Спершу підемо у Підгірки. З них щоразу розпочинається мій маршрут», – каже пані Світлана.
Дорога веде до птахофабрики. Питаю у Світлани, які ще є нюанси в роботі. «Скриньок немає, – каже жінка. – Ставимо газету в паркан, але як дощ чи сніг, то вона намокає. Не раз просили людей змайструвати собі хоч сякий-такий ящик, та марно. Коли жаліємо людину, то заносимо до хати. Але до кожного зайти надто складно, та й у п’ять годин не вкладешся. А буває, що доводиться назавтра вранці доносити».
Загалом у Загвізді 1200 дворів і близько 300 передплатників. При тому, що 200 з них – пенсіонери. Часто газету виписують через програму, а інколи кажуть, що прийдуть на пошту й куплять за півтори чи дві гривні примірник, бо одразу викласти 40 чи 60 грн. якось лячно.
Економія понад усе
«Ще кожне село має свої найпоширеніші фамілії, – розповідає Світлана. – У нас найпопулярніші – Драганчук і Костишин. Буває, як надіюсь на пам’ять та не записую, то потім стою й думаю, кому яку газету дати».
У наступний паркан газету впихати не довелося. Жінка запросила до хати. Просимо до газети купити ще олію, рис, печиво. Та жінка відмовляється. «Олію та рис, донечко, купила тиждень тому, – каже пані Надя. – А мої онуки хочуть печива з маком».
Поки збираємось йти, пані Надя хвалиться котячим потомством, жаліється, що новий сільський голова домовився з якоюсь новою фірмою про вивіз сміття, а платити їм треба не 2 грн., як раніше, а цілих вісім. З-за грубки неквапом виходить чудернацький котяра, розкішно потягується, а ми прощаємось та виходимо. Пані Світлана коментує: «І так у кожній хаті. Прийдеш, а тобі розповідають, що в місті купили дешевше або ще не з’їли попередні запаси».
Підгірки закінчуються, а сумка майже повна. На іншій вулиці трохи підбадьорила нас одна з працівниць птахофабрики. Пані Оксана купила в нас пакет рису, а її внук Василь – вафлі. Також ми залишили їй газету, а Василь сказав, що наразі його більше цікавлять книжки.
Гроші та яблука
«Якщо стати до розмови, то робочий день затягується. Від кожного по слову – години немає. А іноді, як пес налякає або машина обтраскає, ото вже весело», – говорить дорогою пані Світлана.
Ну а з торгівлею – то окрема історія. Поштарка вже знає, в якій хаті можна принаймні спробувати щось запропонувати, а в які двері не варто навіть пхатися з тими пропозиціями. З огляду на те, що день добігає кінця, а ми ще й на півсотні не продали, «Репортер» спробував поторгувати просто на вулиці. Було весело та незвично. І нам зі Світланою, і зустрічним. Хоча на довго не вистачило.
«Отак щоразу ходимо й просимо, щоб купили щось, а як нема кому – несемо додому. Щоб хоч якась була виручка, – каже Світлана. – Це при тім, що з проданого товару на 100 грн. заробляємо лише чотири».
Надворі темніє. У ногах відчувається втома. Словом, робота не з легких. Тішить, коли на шляху зустрічаються добрі люди, намагаються зрозуміти, підтримати. І нехай втікає час. Зате на душі стає гарно та усміхнено. Ну а коли ще й яблуком пригостять, то й узагалі…
Comments are closed.