В такий особливий для більшості людей день, як Валентинів, «Репортер» вирішив попрацювати на вахті у студентському містечку. Наприклад, у гуртожитку №4 від Прикарпатського національного університету. Дівчат там багато. І цього дня хлопці нестимуть їм квіти, говоритимуть про кохання. Тож можна не лише опанувати нове ремесло, а й зарядитися романтичною енергетикою.
Хворі до дівчат
Гуртожиток знаходиться одразу біля головного корпусу універу. З білою заздрістю подумалось, що студенти, які тут живуть, можуть спати трохи більше за інших. Адже кілька хвилин – і ви вже на парах. Тут живуть студенти філфаку, музиканти з інституту мистецтв, фізкультурники. На перших поверхах – викладачі разом із сім’ями.
На вході трохи дивно, власне, на звичний гуртожиток не подібно. Спокійно, просторо, чисто. На сходах облаштований пандус для інвалідних візків. Приміщення більше нагадує охайний медзаклад, ніж студентську домівку. Напевно, неспроста, адже тут знаходяться санаторій-профілакторій та поліклініка.
Вахта – це невеличка кабінка або ж буда – так зчаста її називають студенти та й самі чергові. Саме так. Правильно – черговий, а не вахтер. Спершу подумали, що тут повний безлад і ходять усі, хто собі захоче. Буда ж далеко від дверей, поки черговий звідтіля вийде, а чужі вже дременуть по сходах на гору. Але ні – порядок, ніхто ні за ким не бігає.
Того дня в гуртожитку чергувала невеличкого зросту жіночка, закутана у теплий в’язаний светр, Марія Рибіцька. Вона і вчила «Репортер» на новій роботі. Спочатку теорія і головне правило – чужих не пускати. Все дуже просто. Але ж нам тут усі – чужі? Тому домовилися так: пані Марія стоїть біля дверей, «сканує» студентів. Своїх пропускає, в чужих збирає документи. А «Репортер» сидить у буді, пише до журналу прізвища відвідувачів, хто який документ залишив та в яку кімнату пішов.
«Ой, такого понавигадують, аби їх у гуртожиток впустили, – сміється Марія Рибіцька. – То вони до сестри йдуть, то до брата, то в поліклініку. У нас тут був вхід у лікарню через гуртожиток, то чи не всі були хворими. Казали, що в поліклініку, а самі – до дівчат. Потім зробили окремий вхід, то зараз уже порядок».
З квітами – до хлопців
Справжній ажіотаж був десь після п’ятої години. Студентки поверталися з пар, а потім до них приходили «валентинчики». Шаруділи обгортками з квітів, притискали плюшевих ведмедиків, повітряні кульки та червоніли, коли в них питали, в яку кімнату йдуть. Деякі «валентинчики» чемно залишали свої посвідчення, студентські, читацькі, паспорти (були й спортивні паспорти – федерації тайського боксу). Були навіть іноземні, як от «картка магістра» Краківського університету. До години десятої документів назбиралася величезна купа.
«Певно з три листки в журналі нині спишемо», – каже чергова. І побігла по сходах, бо якийсь нечемний закоханий вирішив прослизнути. Не вийшло. «Хлопці, стояти, – дзвінким, майже командирським голосом кричить пані Марія. – Ви що, вперше до гуртожитку заходите? Не знаєте, що документи треба залишати?!».
Ой, а як кумедно дивитися, коли хлопці з оберемком квітів намагаються виправдатись. «Та, та ми до хлопців йдемо, – червоніли ті. – Туди і назад». «Як, із квітами до хлопців? – сміється чергова. – Все одно, мене не цікавить, мусите документи залишити».
Свято в розпалі
До вечора з гуртожитських кухонь понеслися смачнючі аромати. Там метушилися дівчата. А хлопці носили пакети, сумки, навіть рюкзаки. Напевно, з лимонадом…
До речі, цього дня чергував не лише «Репортер». На великі свята приходять і викладачі, слідкують за порядком. З одним із них пішли поверхами. На коридорах – тиша. Це – хлопчачий блок. Стукаємо по кімнатах – нікого. Мабуть, усі пішли вітати своїх коханих зі святом. А от у дівчат, звісно, гамірніше.
«Загалом у нас спокійно, – говорить комендант гуртожитку Ярослав Гундяк. – Утім, трапляється всяке – це життя. Були й смішні моменти, і не дуже. Як кажемо, що виселяємо з гуртожитку, то вони як шовкові ходять. Тут для них є всі умови, а платять лише 1400 грн. за рік. Для студентів – дуже вигідно».
За словами коменданта, галасливим є четверний поверх, бо там живуть майже всі музиканти – репетирують.
«Студентові, як завжди, не вистачає грошей, – розказує Ярослав Гундяк, – то хлопці заробляють тим, що грають десь по ресторанах. Ці заклади закриваються пізно, а до гуртожитку пускаємо до півночі. От прийшли пізно, а їх не пускають, то, бувало, й мені дзвонять».
Іноді музичні мешканці четвертого поверху люблять виносити сміття у супроводі цілого оркестру. З музикою вийдуть, з музикою зайдуть. До речі, й нам обіцяли заспівати та заграти якоїсь серенади, але десь забарилися з інструментами.
«Робота, хоч і важка, але мусиш працювати, – каже Марія Рибіцька. – І до дітей я вже привикла. Єдине – тут треба тримати рівновагу. Бути в міру добрим. Як більше дозволиш, то вони тобі на голову сядуть. Будеш дуже суворою, діти робитимуть тобі на зло».
Отже, вахта у студентському гуртожитку – це вам не глину місити. Тут і психологія, і кордон, і митниця. А чужих там насправді не було. Усі свої. Якщо чемні.
Comments are closed.