Мудрі люди кажуть – будьте обережні зі своїми мріями, а то вони можуть здійснитися. Чи могла я собі уявити, у що обернеться моя школярська мрія стати журналістом? Та ще й міжнародником. Тоді воно виглядало дуже романтично – невідомі країни, гарячі точки, світові змови і ще купа всього. Ви маєте рацію, якщо подумали, що дитина добряче «сиділа» на пригодницьких романах.
Що ж, зараз я більше двох років працюю у «Репортері». І на практиці робота журналіста далека і від тих дитячих мрій і від університетського курсу теорії журналістики. Виявилося, що писати треба багато, і не завжди на ті теми, які тобі подобаються. Виявилося, що купу часу треба бігати за чиновниками, аби «вибити» коментар… Це – частина моєї роботи, і від того нікуди не дінешся. Та є інший бік, яким я дорожу. Працюючи журналістом, ти стільки можеш побачити і пережити! Це море спогадів, досвіду, вражень…
Найчастіше запам’ятовуються курйози, які в газету не напишеш, але можеш поділитися з друзям за кавою чи пивом. Вони посміються, і тобі стане легше.
От уявіть, великодня п’ятниця, а моя тема зривається. Терміново треба шукати іншу. Пригадала про одного краєзнавця з Нижніва, який запевняв, що саме там, на березі Дністра, ляхи спалили Тараса Бульбу. На роздуми часу немає.
Я, м’яко кажучи, вдягнена не для прогулянок лісистими берегами – у короткій спідниці та червоних колготах. Добре, що хоч у міцних черевиках.
Компанія в нас була невеличка. Наш водій, якого ні за що не примусиш чекати у машині, він теж хоче все бачити. Невтомний краєзнавець, з якого як з рогу достатку сиплються історії. І я. Такою компанією пішли шукати того дуба.
Дорогою краєзнавець показав нам дві козацькі могили – Прикарпаття рясніє ними. Два цілющих джерела. Галявину, де колись відпочивали кагебісти. Березу, яка завалилась і вбила дівчину. Кількох змій. Потім ми ще шукали на зораному полі уламки татарських стріл. Врешті, дійшли до того місця, де мав бути славнозвісний дуб. І що ви думаєте? Тут наш краєзнавець видає, що шмат берега, а разом з ним і того дуба ще кілька десятиліть тому знесла вода…
Але і на цьому наша подорож не закінчилася. Поблизу було поселення первісних людей, яке ми просто не могли проігнорувати. Довелося дряпатися через будяки, шукаючи доволі таки специфічні ямки у землі.
Лазили ми берегом годин зо десять. До Франківська приїхала зла, брудна, з натертими ногами і в порваних колготах. Але репортаж вийшов насичений, певно, допомогли емоції.
Таких історій у мене вже назбиралося з добрий десяток. Чого варті хоча б рогатинські муфлони! То такі дикі гірські барани, які бояться людей і дуже швидко бігають. Думаєте, не шукали їх у лісах годин так зо п’ять? Доки вони самі не зглянулися і не дали на себе подивитися. А лісник, що був із нами, певно, більше ніколи не спілкуватиметься з журналістами.
Чи «кайдашівська» історія в Марківцях? До своїх сварок сусіди вирішили залучити пресу. Потім ту ж пресу, тобто мене, вони обоє послали у кращих традиціях жанру. І хто ж тобі винен – сама. Чого полізла?
Розказувати можна багато. Але ця колонка, як і кожен журналістський матеріал, має обмежений обсяг знаків. І якщо серйозно, крім сміху, ця робота приносить ще купу емоцій. Бачиш, дивишся, чуєш. Дивуєшся і вчишся – як люди вміють любити хворих дітей, одиноких старих, бездомних тварин. Знаходити справді цінне і бути щасливим у цьому непростому світі.
А потім намагаєшся донести все це до вас. І надієшся, що воно вам потрібно.
