Аби дещо розвіяти стереотипи про монаше життя, «Репортер» пішов у монастир.Замовкнути почуттямиМорозним зимовим вечором заїхала в Гошів. Розпитала людей, як пройти до жіночого монастиря Згромадження сестер Пресвятої родини — півтора кілометри і ми на місці. В дорозі згадався різдвяний мультик про те, як сирітка Марійка йшла колядувати до свого хресного і заснула в лісі. Засніжена дорога нагадувала про наближення зимових свят. Обійшла гору, минула село. За ним — красива будівля монастиря. Якщо не знати, то можна подумати, що це замок. Брама відкрита.
У приміщенні монастиря зустріла стареньку, згорблену монахиню з віником, спробувала розпитати про настоятельку. Бабця глянула дещо підозріло, відповідала суворо. Сестра Константина — найстарша із монахинь, монарший постриг прийняла ще в 1944 році. Пережила важкі часи випробувань та переслідувань католицької церкви, той страх та пересторога не зникли в неї й досі.
Поселили у затишній кімнаті — два ліжка, стіл, шафа та ванна кімната.
«Цей монастир діє як реколекційний дім, — каже настоятелька сестра Соломія. — Реколекція — це час інтенсивної молитви та душевного спокою. Люди приїжджають до нас, перебувають тут стільки, скільки потребують. Одного разу до нас приїхала жінка, яка мовчала два тижні. Замовкнути своїми почуттями — це означає відкритися, аби в тобі Господь. Останній сніданок перед від’їздом вона з нами спілкувалася і поділилася неймовірними переживаннями».
Привітна монахиня — сестра Дем’яна принесла чисту білизну та повідомила, що о шостій буде вечірня, а зараз можна почитати, тому принесла ще й кілька книжок. Порадила приділити час для себе, почитати та помолитися. І пішла.
Хоч монастир будувався ще з 1990 років, але заселилися монахині лише минулого року. Зараз тут живе вісім сестер. Крім того, монастир може помістити більше 40 гостей, але у просторих коридорах «Репортер» блукав на самоті. Монастир і справді трохи нагадує замок.
Перша півкуля двоповерхової будівлі — кімнати для гостей, конференц-зал і класи. Також там розташовані велика простора кухня, трапезна кімната, а навпроти неї величезна бібліотека. По центру — вітальня. Нагору до храму ведуть сходи, на поручнях посміхаються фігурки ангеликів.
У храмі — нікого. Стіни його ще не розписані, білі, на них висять кілька красивих ікон і маленький іконостас. З обох боків стоять крісла для прихожан. Сидячи в кріслі, отримуєш дуже дивне відчуття покою та затишної самотності. Нікого. Просто сидиш у церкві, читаєш, думаєш. Здається, що так спокійно ще не було ніколи.
Продовжимо екскурс. Зліва від храму (це вже інша півкуля) — двері, які ведуть до монаших келій. Туди стороннім вхід заборонено. Ось чути лункий дзвінок на весь монастир — сестер збирають на вечірню.
 Жіночий монастир Згромадження Пресвятої родини. Чим не замок? |
Забагато свободи
Під час відправи на очі накочувались сльози від ангельського співу, у напівтемряві. Також згадались слова когось із знайомих — «Дивись, аби не затягнуло». Частково це таки правда. Адже тут так добре, немає жодних проблем та турбот, лише ти — наодинці із блаженним спокоєм.
«Коли до нас приходять дівчата, ми спочатку до них приглядаємося, чи зможуть жити таким життям, — посміхається сестра Соломія. — Трапляються випадки, що люди йдуть сюди через якісь проблеми. Вони втікають і думають, що зможуть сховатись у монастирі. Як правило такі люди у монастирях довго не затримуються, тому що основа монашого життя — покликання».
Перед тим, як стати монаш-кою, потрібно витримати рік кандидатури, потім два роки новиціяту. Далі ще є перші обіти, другі, треті, а на шостий рік складається вічний обіт — убожества, чистоти і послуху. У монахинь є два імені — хрещене та те, яке вони самі собі вибирають перед постригом.
«Одного разу до нас прийшла дівчина, — розповідає настоятелька, — подзвонила у двері монастиря і сказала: «Сестро, мені Бог дав дуже багато свободи — я не знаю, що з нею робити». Це були дуже сильні слова тої дитини, зараз вона у нас на кандидатурі».
Кілька хвилин після вечірньої і знов чути дзвоник — на цей раз збирають на вечерю.
Гостей, як годиться, тут, у монастирі, садять наперед столу — навпроти настоятельки. Перед вечерею, звісно, молитва. За столом — вісім монахинь, усі в зборі. Після молитви можна поласувати відвареною капустою з пеленичками та запашним чаєм із печивом. Цікава розмова, здається, тривала б до самого ранку, але після трапези у сестер ще свої справи — хтось дошиває, в’яже, а хтось сидить у храмі та читає.
 Всіх готові пригощати чимось смачненьким |
Дорога до любові
Новий день у монастирі починається о сьомій ранку з вранішньої літургії, через годину — Служба Божа. Її приходить служити священик з Ясної Гори, з чоловічого монастиря. Знову дзвоник та янгольські співи, дзвоник — сніданок. Гаряча кава з молоком, свіжий сир з варенням зі смородини. І знову розмови — невимушені, добрі, повчальні. За ними ти аж ніяк не почуваєш себе чужим. Далі у кожного своя робота.
«Є контиплятивні монастирі — більш закритого типу, — розповідає сестра Соломія. — Наше згромадження є більш діяльним та відкритим. Виїжджаємо з монастиря, проводимо уроки катехизації у школах, сестри шиють церковні ризи, різьблять хрести для церков і священиків, пишуть ікони, працюють у медичних закладах у хірургічному відділенні, у відділі гематології із дітьми, хворими на лейкемію. Оскільки ми є сестри Пресвятої родини, то наше згромадження опікується й бідними родинами».
Інші, що залишаються у монастирі, пораються на кухні чи прокидають сніг навколо монастиря. Все одно мучило питання — чому, ці дівчата пішли у монастир? Відповідь виявилася простою.
«Ми всі є повноцінні люди, які були молодими, могли мати хлопців і жити, як сучасна молодь, — посміхається сестра Соломія. — Але ми дякуємо Богові, що він покликав нас з-поміж усіх. Це не є якимось ярмом, бо коли людина має перед собою ціль і має когось, кого вона любить, — це дуже легко. До прикладу, коли по роботі треба поїхати у Донецьк та відвезти якісь документи, то їдемо неохоче, бо дуже далека дорога. Але коли ми цією ж дорогою їдемо до коханої людини, то час минає дуже швидко. Отже, наше життя не є обтяжливим, бо мета його — любов до Бога».
За словами настоятельки, спочатку у батьків сестер було упереджене ставлення до монастиря. Багатьох не пускали та не дозволяли йти в монашки, але з часом, коли приїздили їх відвідувати, змінили свою думку.
«Якось мене покликав батько однієї сестри, який приїхав у монастир, — каже сестра Соломія, — і каже: «Вибачте, що я тоді так кричав, я думав, що монашкам навіть сміятися не можна». Радість є і вона у нашому покликанні».
