Саме такого життєвого кредо дотримується вісімдесятилітня жителька села Пороги Богородчанського району Ганна Квич. Незважаючи на драму її родини, бабуся й зараз сповнена енергії та оптимізму.
Простити та відпустити
Заїхавши у мальовниче гірське село Пороги, одразу направились до надійного джерела інформації – магазину. Пояснили, кого шукаємо, нас із посмішкою спровадили до потрібної господи. На зеленому подвір’ї стоять три хати. Стара дерев’яна напіврозвалена, як натяк про історію, трохи далі – нова, поруч – маленька літня кухня. Саме біля неї нас зустріла низенька енергійна бабуся із закутаними ногами, незважаючи на страшенну спеку. Ганна Квич пояснила, що обморозила ноги «у Сибірах», то єдине, чого не вистачає цій світлій жіночці, – тепла в ноги. Поговорити погодилась легко.
На її шляху випали чималі випробування, які вона пройшла. І простила. Жодних нарікань, жодних прокльонів чи обвинувачень. Вона давно це все пропустила через себе, а зараз згадує ніби страшний сон.
Навіть донька кума-зрадника, що «здав» сім’ю Квичів енкаведистам, зараз у дуже добрих стосунках з цією родиною. Пані Ганна говорить, що, мабуть, таким чином вона хоче загладити провину свого батька. «Вона також набідилася, – каже бабця. – Гонить попри нас корову, то завжди заговорить. Але така почорніла та згорблена, хоч і молодша за мене. Я по таборах скиталася, а вона, напевне, через людські прокльони її батьку так мучиться».
Порятунку не буде
У листопаді 1945‑го на свято Михайла енкаведисти обступили хату. Ніяким умовлянням матері з маленькими дітьми не піддавалися. Лише дозволили зібрати теплі речі, а потім вивезли.
«Вони нас ненавиділи, бо мій батько – Ілько Квич на псевдо «Недобитий» – був станичним у сотні Бобика, – розповідає Ганна Квич. – Старші сестра із братом також були у лісі, в УПА. Нас у хаті з мамою лишилося п’ятеро маленьких дітей. Хоч мені тоді було п’ять років, але ті всі події я пам’ятаю, як нині. Мама глипнула у вікно, а там стояв наш голова села і кум, що батько тримав до хреста його сина. То вони і привели ту карну сотню на нас».
Зрозумівши, що порятунку не буде, мама Ганни випустила двох старших дітей, Ігната і Василину, через другі двері та настерегла сидіти у родичів і не показуватись. А сама лишилася з дворічним Володею та двома доньками – п’ятирічною Ганною та чотирирічною Мартою. Так їх чотирьох і забрали.
Першою зупинкою була Свалява, де в тодішньому штабі НКВД вигнанців протримали два тижні. Пізніше у тому приміщенні був сирзавод, на якому вже доросла Ганна пропрацювала багато років. Сьогодні там ресторан.
«Нас тримали у величезній залі та морили голодом. Якби не вуйко, то ми б померли, – згадує бабуся. – Він привозив нам їжу у великому мішку. Мама додумалася врятувати ще одну дитину – я була маленька і худенька, то мене посадила у мішок. Хотіла передати вуйкові, тим самим мішком ніби якісь недоїдки з посудом. Але енкаведист, що супроводжував цю передачу, додивився і сказав: «Асвабадіть ребьонка!».
Зі Станіслава вигнанців в товар-няках повезли аж до Комі.
На засланні
«По дорозі захворів наш братик Володька, – зі сльозами на очах згадує пані Ганна. – Плакав, хотів пити. То мама нігтем зішкрібала з шибки іній і так поїла його. А якось сказала: «Діти, попрощайтесь з Володькою». Чужі люди поховали братика у лісі».
У Комі сім’я прожила в бараках два роки. Жінок та дітей сприймали як жорстоких злочинців. Квичам знову допомагали родичі, які пересилали харчі та листи. В них з натяками повідомляли жінці про чоловіка та старших дітей. Спочатку табір добре охороняли, пізніше дозволили виходити під розписку. Скориставшись цим, жінка і ще кілька людей вирішити втекти. На кожній станції було багато військових, але матір з дітьми не займали. Війна закінчилась і для всіх головним було повернутися додому.
«У нас не було грошей, мама додумалась їхати між вагонами, – задує пані Ганна. – Туди поміщалися лише четверо людей. Ми їхали так добами, добре трималися та не спали ні на хвильку. Треба було слідкувати, коли поїзд зупинявся, і підскакувати, бо там були такі гострі бляшки, які при зупинці поїзда находили одна на одну. Тож заспавши, можна було лишитися без ніг».
На батьківщині Квичі пробули лише рік. За іронією долі, знову на Михайла до хати прийшли енкаведисти відправляти матір з дочками до Сибіру. Цього разу потрапили в Іркутськ, де умови були не такі жорстокі. Родина жила в будинку, мала свої дві кімнатки. «Десь такі, як я зараз живу», – посміхається жінка. Дівчата ходили до школи, мати працювала на цегельному заводі. Назбиравши трохи грошей, Ганну з чужою жінкою відправили одну додому. Згодом повернулася і мама з молодшою донькою. Вдома на родину чекали трагічні новини. Батько Ілько «Недобитий» помер, так і не дочекавшись своїх дівчат. Старшу сестру під псевдом «Зірка» розстріляли у Надвірній.
…Дві онуки ласкаво горнуться до бабусі та слухають розповідь. Щоб знали історію свого роду і також були сильними жінками. «Борони Боже, щоби хтось зазнав таких випробовувань, – зітхає бабуся. – Треба, щоб усі робили так, аби було все ок’ей».
