Сергій Глебчук працював педіатром у різних країнах, лікував зірок естради й родину президента Уганди. Сім років тому він усе залишив і переїхав до невеличкого селища Старі Кути, аби доглядати батьків.
Приблизно рік тому відкрив там приватний кабінет сімейного лікаря і став одним із перших лікарів-підприємців в Україні та першим на Прикарпатті. До нього йдуть за порадою й лікуванням, а поза очі називають москаликом, пише Репортер.
Сергія Глебчука застаємо у його кабінеті. Поки немає пацієнтів, каже, можемо трохи поговорити. Спілкується він російською, але, каже, дуже старається вивчити українську.
«Я патріот своєї держави, нехай вона моя історична батьківщина, але вона моя», – говорить Глебчук.
Він народився в Казахстані, батьків репресували й вивезли до Караганди. Дід Сергія – Василь Глібчук – був вояком УПА, мав псевдо «Білий» і командував сотнею повстанців. За це всю родину й вислали. Батька Сергія, якому тоді було сім років, відправили у дитячу колонію.
«Їх було 12 дітей, – розказує Глебчук. – Доїхало лише вісім, решта померли дорогою. Старшого брата – дядька Миколу – ми потім знайшли в Киргизії, тітку Надю – в Якутії».
Мати Сергія – з Луганщини. Коли почалася Друга світова, її мама працювала на шахті, то усіх працівників з родинами евакуювали та відправили на шахти туди ж – у Караганду.
Про те, звідки його коріння, хто дід і що таке «ворог народу» Сергій Глебчук дізнався, коли йому було 19 років. Доти в родині це не обговорювали.
Додає, що в інтернаті батькові змінили прізвище – з Глібчука на Глебчука. Це, каже, потім допомогло йому вижити. В Україну вся родина Глебчуків перебралась лише у 1993 році. Тоді й пан Сергій отримав українське громадянство.
Вчився він у Казахстані, працював у Москві, а потім в Уганді. Про цю країну розказує, що то – як маленька Швейцарія, лише в Африці. Взимку плюс 18, влітку плюс 22, дуже гарна природа.
Загалом в Африці працював 17 років. Каже, там білих людей називають – музунгу, що з суахілі перекладається – ніхто, людина без шкіри. Та коли знати їхню культуру, звичаї, трохи мову, то місцеві тебе признають. Його знали й поважали, бо навіть лікував родину президента Уганди.
Назовсім в Україну Глебчук перебрався, коли отримав з дому сумні новини, що з батьком сталась біда – його збив автомобіль. Тоді довго був біля батька, помагав відновлюватися.
До речі, у Старих Кутах Андрія Глебчука добре знають, бо свого часу виховав не одного професійного боксера. Нині тут проходить турнір його пам’яті з цього виду спорту.
Коли батько одужав, Сергій влаштувався у лікарню в Києві. Показує кумедну шапку, яку йому подарували колеги. Там смішні написи: «Хто одягнув білий халат – той і лікар», «Я теж боюся», «Вишиваю хрестиком».
А сім років тому Глебчук залишив і столицю та остаточно повернувся у Старі Кути, аби доглядати стареньких батьків. Влаштувався тут у місцеву поліклініку.
Зізнається, спершу був в шоці, бо все застаріле, а найбільше тому, що колег це влаштовувало.
Пригадує, як на початках в одному кабінеті тіснилися троє лікарів і медсестри. Сам шукав собі стіл і стілець. Потім на другому поверсі звільнилося приміщення. Там Глебчук і облаштував такий кабінет, який мав у столиці. Поставив двері, меблі, деяке обладнання. Каже, колеги дивувалися, навіщо воно йому.
У жовтні минулого року відкрив свою приватну практику і став одним із перших лікарів-підприємців, які підписали договір з Національною службою здоров’я.
Каже, керівництво поліклініки сприйняло це негативно й досі ставить палиці в колеса. Нині на Прикарпатті таких лікарів уже 10, загалом в Україні – більше сотні.
Аби відкрити кабінет, Сергій Глебчук взяв кредит 50 тисяч гривень на три роки. Докупив, що треба, мав і своє обладнання.
Нині має сучасний кабінет. Тут є дитяча кімната при вході, всюди розвішана необхідні інформація, багато фотографій. Є кулер з водою, кавовий автомат. До речі, кава – африканська.
Обладнання – найновіше. От, електронний фонендоскоп, тонометр останньої моделі, апарат для вимірювання цукру – усе надсучасне.
Показує «ліжко щастя» – спеціальний пристрій, який лікує нервову систему, а також проблеми спини. Планує докупити апарат електрофорезу, аби люди могли пройти потрібні процедури й не їхали десь у район.
«Я по 8-10 годин тут – це мій другий дім, – говорить Сергій Глебчук. – Працюю сам на себе. На роботу приходжу, як на свято. Треба вночі – прийду, а треба й у вихідний. Пані Супрун казала – працюйте чесно і у вас все вийде. Все, що є – все куплено на власні гроші та зроблено своїми руками. Тут своя аура. І зарплата зараз добра. При тому, що в мене й не так багато підписаних декларацій – 615».
Каже, нікого з пацієнтів не заманює, в інших не переманює, за кількістю не женеться. Мовляв, людина сама має вирішити, кому довіритись. А пацієнтів вистачить усім.
Минулого року Глебчук поховав маму, на рік швидше – батька. Їхні портрети на почесному місці у кабінеті. Вони були єдиними, хто тримав його в Старих Кутах. Тепер тримають пацієнти, які йому довірились – це серйозно.
Comments are closed.