Василь Дмитрів із села Слобода-Рівнянська, що на Рожнятівщині, — відомий у районі дримбар. До того ж, він мастак і на шапки зі шкіри, і на футбол, і на танці, і на бджолярську справу. І на жарти теж. Пригадуючи минулорічне присвоєння його ансамблеві дримбарів звання народного, пан Василь каже: «Я від несподіванки аж вмер зі страху! Де б я міг подумати, що шматочок дроту може мене так прославити. Пам’ятаю післявоєнний 1946?й, коли мені було два роки, до хати увійшов батько й говорить мамі: «Марисько, маю нині відіграти весілля». І хоч грати тоді не можна було, тато відіграв цілісіньке весілля на одній дримбі. Отак і мені передалося те народне».
Від худоби
Хлопчик Василь Дмитрів мав настільки велетенське бажання вчитися грати, що крадькома почав ходити до брошнівської музичної школи. Якби сказав вдома, то не пустили би, бо треба було платити 100 рублів на місяць. А грошей не було. Отже додумався: нічого сидіти без діла, коли пасеться худоба. Перші гроші заробляв, виплітаючи з лози кошелі на пасовиську. Так три роки відходив до приватної школи. З того ж заробітку купив собі акордеон, а у 12 років вже годував сім’ю, бо щотижня приносив з весіль по 100 рублів. «Посходяться в неділю сусіди до батьків, а я витягну акордеон, тато візьме сопілку, — як нині пам’ятаю його сяючі очі, — говорить 64?літній дримбар. — А як мама файнюсенько співала-латкала! Як сходилися з села жіночки, то не могли наслухатися. Ми з нею навіть удвох на радіо були: вона латкала, а я грав на дримбі».
До львівського музичного училища у 1964 році Василь Дмитрів поступав за схожою схемою. «Без копійки вскочив до потягу, а щоб не вигнали, мусив вилізти на сам верх, — розповідає пан Василь. — Вийшов увесь в сажі. Відповідно на екзамен увійшов, як не знати хто: чорний, та ще й обвішаний дримбами, сопілками, зі старим акордеоном. Проте, на превелике диво, за місяць у скриньці було повідомлення, що зарахований».
Грай, дримбо!
Про інструмент, з яким Дмитрів не розлучається з п’яти років, він може розповідати без упину. Каже, що на дримбі грає цілий світ. Щоправда, звуть її всюди по?різному. В Якутії, наприклад, — хомуз, в Росії — ханджук.
За 28 років викладання музики у школі Василь Дмитрів закохав у маленький інструмент багацько учнів, створив єдиний в області ансамбль дрим-барів. Грали і на районному фестивалі «Кобзареві струни», втрапили і на всеукраїнський конкурс. Виявляється, дрим-барям зовсім не конче мати мікрофони, навіть якщо грають у столичному палаці «Україна». І так чути. Пан Василь каже, що тому всі дивуються. Та справа в тім, що він робить не лише маленькі дримби, як у верховинців, а й більші. Сам до того додумався. Від того залежить сила звучання.
Коли область звітувала, були й на передачі «Сонячні кларнети». Щоправда там, як розповідає Дмитрів, називали їх «папуасами», бо вони приїхали в гарних високих вінках, в народних костюмах, сердаках, постолах… На це пан Василь розсердився і за словом у кишеню не поліз: «Як так, то буду від сьогодні ще більшим папуасом!».
Розповідає Дмитрів, що хотів колись організувати передачу «Грай, дримбо». Щось таке, як колись у Росії була — «Играй гармонь». Каже, ще зробить це, щоб не пропало мистецтво.
«Мене часто запитують, як навчитися грати, а я й не знаю що сказати, — говорить Василь Дмитрів. — Дримба — специфічний інструмент, його по книжці не вивчиш, навіть нотний стан не конче знати. Я давав у школі дримбу додатково. В оркестрі, приміром, не дримба має підлаштовуватися під інші інструменти, а вони під неї».
Як навчитися ту дримбу робити, пан Василь теж не може повідати. «Я вже набив руку і відчуваю, чого дримба хоче, — говорить майстер. — Але то таке, як зі скрипкою Страдіварі. Треба мати добрий слух, чуття. І шукати». За словами майстра, на сотню зроблених дримб тільки одна може грати добре.
«За день можна зробити три-чотири дримби, — говорить він. — Ковадло, молоток — ото й усе, що треба. Головне — настройка, далі — підігрівання у вогні, гартування».
Ніби все просто. Втім, як розповідає пан Василь, його син колись просидів над своєю першою дримбою цілу ніч. Поти з нього лилися, а дримба не грала — і все. Сьогодні, відколи батько пішов на пенсію, ансамблем керує саме він.
Життя без поспіху
Окрім колективу дримбарів, ще будучи двадцятирічним юнаком, Василь Дмитрів створив у місцевій школі ансамбль пісні й танцю. І донині любить веселитися.
«Два роки тому робив день села, — пригадує майстер. — Доки підготував, схуд на 12 кілограмів. Жінка казала: чоловічку, ти здурів. Але всі веселилися, танцювали, падали з ніг, 80?річні співали старовинні бойківські пісні, від малих до найстарших танцювали…
…Беру дримбу, сопілку, сяду на полі біля худоби, засміюся до квіточки, до комашки, і відчуваю, що живу. Нині. А молодь спішить, летить… Чи то такий світ настав? Колись бавилися, співали. А нині хтось стане біля хати заспівати — кажуть, що він дурний».
У селі Слобода-Рівнянська — 200 хат. Без Василя Дмитріва і в футбол там ніхто не грає. Щороку — чемпіонат, який він організовує. А як у дітей грошей на спортивну форму не вистачає, то дримбар тишком-нишком тягне зі своєї пенсії. І пильнує, щоби дружина не довідалась.
«Я багатогранний, — прихвалює себе пан Василь. — Не можу і без того, і без цього. Ще й церковним хором керую. Не ходиш до церкви, не любиш музику, не займаєшся спортом — ти на світі не жив». Таке просте життєве кредо дримбаря.
Comments are closed.