Саме ця фраза врізалася мені в пам’ять, коли вперше дивився фільм «Труффальдіно із Бергамо». Там головний герой – баламут і хитрун – обговорює з власником готелю Брігеллою меню для його господарів. Труффальдіно (його просто суперово грає Костянтин Райкін), почувши незнайоме йому слово «пудинг», кілька разів перепитує, як воно називається.
«Я сказав – пудинг – ангельська страва, – нервується Брігелла. – А ангельське воно, бо то страва англійців!». «А-а-а, тоді несіть», – каже Труффальдіно. І потім, коли таця з пудингом потрапляє до нього, то він усіляко бореться з власним бажанням скуштувати невідому страву… Врешті ця напівпрозора маса, яка постійно вислизала з рук і тряслася, як холодець, опиняється таки на столі Труффальдіно, а не його господарів.
Чому я почав з такого детального опису саме цієї сцени з мого улюбленого фільму? Та бо потім довгі роки був переконаний, що справжній пудинг виглядає саме так, як нам його показали на таці у Труффальдіно. А потім виявилося, що нас реально здурили. Адже як виглядає «ангельська страва», тоді знали, мабуть, одиниці радянських громадян. От і я пізнав цю «велику таємницю» аж у далекому 1994 році.
Тоді в Бірмінгемі проводили кубок Європи з легкої атлетики. Це був перший єврокубок, де я завоював срібло, і це були перші поступи збірної України на європейській арені окремою командою. Тому моєму щастю не було меж! На емоціях я навіть прийняв поспішне рішення, про яке сьогодні дуже-дуже шкодую. От уявіть – 44 види легкої атлетики, вісім команд-фіналістів, 352 спортсмени – і лише 100 квитків на концерт Лучано Паваротті, які мерія Бірмінгема виділила для атлетів. Вибір був невеликий – або святкувати вдалий виступ команди на бенкеті, або на концерт. Я вибрав… бенкет.
Звісно, згодом я зрозумів усю хибність свого вибору, але, якби вчинив по-іншому, то так би й не знав, який він – правдивий англійський пудинг.
Взагалі англійська кухня ніколи не вважалася надто витонченою, але тут завжди приділяли увагу якості складників. Як правило, вони місцевого виробництва і саме це є предметом гордості британців. Вони все вміють самі й, на їхню думку, англійське – найкраще у світі. Нам би таку національну свідомість! Але вона, на жаль, вирощується довго – приблизно як англійський трав’яний газон, 300 років.
Отже, пудинг. Беремо два яйця, збиваємо в мисці. 200 г пшеничного борошна змішуємо з 200 г білих панірувальних сухарів. 200 г вершкового масла ріжемо на шматочки та втираємо у суміш борошна з сухарями. Сюди ж додаємо 200 г коричневого цукру, збиті яйця та фруктовий набір (англійки дають персики, фініки, горішки, папайю, диню, ананас, фіги, імбир і шоколад). Добре все вимішуємо та розкладаємо у форми для випікання, які перед тим вимащуємо жиром (я брав маргарин). Масу в формах добре притискаємо, накриваємо форми фольгою і щільно обвиваємо харчовою ниткою.
Увага! Справжній англійський пудинг готується не в духовці, а на парі! На вогонь ставимо каструлю з водою, а зверху – форму з пудинговою масою. У такому об’ємі, як ми все вимішували (по 200 г), йому готуватися 6-7 годин. І не забувайте час від часу підливати воду.
Готовий пудинг треба остудити, накрити фольгою й дати йому визріти у прохолодному місці. Я ставив на один день, а справжні англійські ґаздині вистоюють класичний різдвяний пудинг протягом… місяця. Потім його знову розігрівають на парі десь до 1,5 години і подають на стіл…
За складністю – як політ у космос. Вибачайте, але це консервативна Британія. Нам також треба шанувати своє!
Comments are closed.