Якби треба було би назвати – для чиєїсь цікавості – якесь найважливіше просвітлення, яке не тільки сталося за все моє життя, але й залишилося на так довго, що наразі ніщо не може притлумити цього світла, яке дарує спокій, то мусив би розповісти одну притчу, якої (як то буває з анекдотами чи коанами) дослівно не пам’ятаю.
У ній ішлося про когось, хто комусь подав серветку, щоби почистити убрання, захляпане кавою. Вже по смерті того когось виявилося, що за Божим задумом той хтось власне для того прийшов на світ і прожив довге різноманітне життя, щоби у слушну мить подати серветку для ліквідації плями з чийогось костюму, для якого в свою чергу все було задумано так, щоби він відіграв свою належну роль без плями. Невідомість і цікавість свого шляху і призначення досі здається мені достатньою аргументацією всього, що відбувається, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Від дитинства я знав, що те, що було, цікавіше від того, що є тепер. Я поглинав переповіді античної міфології і страшні загадкові детективні історії, підозріваючи, що колись герої робили все тільки для того, щоби я міг про це дізнаватися. Безпосередній влив їхнього набутого досвіду я відчув у підлітковому віці. Не міг зрозуміти, чому, лежачи у ванні, думаю про античних красунь, що викликало ерекцію, небажану з огляду відкритості лазнички.
Натомість, намагаючись заснути вночі, не можу позбутися спогадів про злочини, котрі розслідував Голмс, що викликало страх і неспокій у темності кімнати. І ніколи ніяк не вдавалося навіяти собі протилежне – ні у ванні жахи, ні у темряві голих німф. Саме тоді я зрозумів, що теперішнє також може бути цікавим і незнаним, а я своїми рефлексіями роблю його ще цікавішим для майбутнього, для якого мої пригоди будуть загадковим минулим.
Потім така думка сформувалася цілковито у нічних поїздах між Львовом і Франківськом, в яких не можна було заснути, щоб не опинитися під ранок у Чернівцях. Заснувши кілька разів над філософією і красним письменством, я перейшов на повний шмельц, який, однак, підживлював цікавість – спочатку надумані детективи і екстремальні бойовики, а потім всілякі журнальчики про загадки історії.
Зрозумів, що колишні навіть наймарніші люди жили і чинили різні непотребства не марно. Хоча би заради того, щоби я вчасно опинився там, де мене найбільше чекали. Додаткова опція розуміння полягала в тому, що все, що здається відомим і нецікавим тут і тепер, виявиться захоплюючими вже не загадками історії там і колись.
Ці дві лінії мають практичне застосування для відчуття повноти, спокою і потрібності стосовно теперішнього суспільного і державного життя у нашій країні. Досить лиш уявити собі, що ми всі разом і кожен окремо щоденно робимо не тільки безпосередній досвід для всього людства, але й безупинно творимо загадки історії, які надаватимуть цікавості існування потенційним прийдешнім.
Заради такого варто не стримуватися від чудасій і так званих помилок. Так, як це було притаманно античним богам, божкам і героям. Такий підхід дає можливість прожити свою нуду радісно. Навіть якщо всі цифрові архіви виявляться менш стійкими до збереження, ніж ми тепер це собі уявляємо. Навіть коли з усієї нашої хаотичної суєти через багато років постане хоча би кілька мало правдоподібних геніальних фільмів чи історичних романів (або кількадесят захоплюючих маловартісних детективів) чи кілька академічних (однак, епохальних) історичних і антропологічних монографій.
Що вже казати про сенсаційні відкриття наших таємниць через якихось сто років. Що було насправді у тому чи тому епізоді нашої експериментальної історії, які діагнози виявилися дійсними для тих, чию мотивацію ми впевнено прочитуємо тепер, які наміри виявляться сильнішими від вчинків, хто з ким ким був, хто для чого помер і хто кому подав серветку у найпотрібніший момент, які плями, врешті, виявилися непомітними… Чим не призначення, яке дарує радість і спокій.
Comments are closed.