Він – один із небагатьох нині живих, хто справді боровся за незалежність. І Акт проголошення незалежності України, через 30 років після його першого ув’язнення, припав саме на 24 серпня – його день народження.
Це можна назвати містикою, а можна – справедливістю долі.Як усе відбувалося, чого прагнули та чого досягли – у розмові з Левком Лук’яненком, дисидентом, багаторічним в’язнем радянських таборів, громадським діячем, Героєм України.
— Пане Левку, пригадайте атмосферу, яка панувала в державі 20 років тому.
— 24 серпню передували важливі події. Українська Гельсінська спілка (УГС), де я був головою, з 1988 року активно діяла в напрямку розширення демократії та свободи. Михайло Горбачов, вгорі, ніби теж був за демократію, але на низах – міліція та парткомітети – гальмували цей процес. Тому нам доводилось у гострій боротьбі розсувати ліктями межі дозволеного. Ми проводили мітинги, збори, демонстрації, а влада це зупиняла: хапали й везли до міліції, штрафували, виганяли з роботи, часом завозили в ліс і там викидали, щоб людина назад добиралася сама. Але ми тоді були дуже ідейними. Нам важливо було боротися проти імперії за свободу – і людини, і країни.
— Невже ніхто не боявся?
— Люди завжди бояться. Але справедлива мета допомагала людям побороти той страх. Зрештою, й підстави боятися тоді різко зменшилися. Бо раніше, як тільки людина розказала антирадянський анекдот чи поширила листівку, то її арештовували та давали сім років концтаборів і п’ять років заслання. Коли ж демократія почала розширюватися, за це вже не ув’язнювали, переслідували тільки адміністративними способами, то людей це вже перестало лякати. Хоча, хтось боявся і цього. Бо завжди є великий список, чого боятися: квартира, робота, погляд начальника, авторитет на службі чи в очах правлячої партії. Але кількість людей, які вже насмілювалися говорити, все одно збільшувалася.
— Яку роль у цьому процесі відігравала Гельсінська спілка?
— Це була організація, яка займала одразу і патріотичні, і націоналістичні позиції, бо основне її ядро пройшло гартування в тюрмах і концтаборах. Ми вийшли звідти загартовані, із цілком сформованою метою та добрим уявленням про методи нашої діяльності. Нас було мало, але нас боялися, бо вважали, що ми надто радикальні, небезпечні, а КДБ поширювало думку, що ми провокатори, й наша робота в тому, щоб виявити інших людей, яких потім заарештують.
У 1988-1990 роках паралельно створилися Товариство української мови, «Рух» і «Меморіал». Люди, які боялися йти в УГС, йшли туди, їх було значно більше. Наприклад, якщо в УГС у 1989 році було п’ять тисяч членів, то в «Рух» пішли десятки, а потім і сотні тисяч. Але Гельсінська спілка відіграла активну роль у створенні всіх цих організацій та їхній діяльності.
— За яку Україну ви тоді боролися? Чого прагнули?
— Щоб Україна була українською. Ми дивилися на інші європейські країни – Францію, Англію, Італію – і хотіли, щоб наша стала такою ж: з демократією, свободою політичної та економічної діяльності. А головне – українською по духу. От, наприклад, французи. Коли народжується немовля, то воно одразу вдихає французьке повітря, чує французьку мову. І так живе все життя – обнятий французьким повітрям, яким дихає, та мовою, якою спілкується.
— То у Франції. А ми що маємо зараз?
— Щось зовсім інше. Чому так сталося? Коли у 1991 році ми проголосили незалежність, у нас не було можливості замінити окупаційну адміністрацію на патріотичних діячів. Фахівців-патріотів було зовсім мало. Виконавча влада залишилася в руках старої влади, вихованою в ненависті до самостійності України. Це костюм можна переодягти за п’ять хвилин, а змінити світогляд і переконання, з якими людина жила впродовж десятків років, дуже непросто. Тож люди з ненавистю до націоналістів виявилися неспроможними будувати іншу державу. Їхні ідейні переконання гальмували реформи в Україні, запровадження української мови, переведення на українську науки та освіти. І так протягом 20 років Україна живе під владою людей, які виховані в антиукраїнському, промосковському, комуністичному дусі, а не в любові до рідного краю. Вони використовують владу для самих себе, а не для України.
— То який вихід?
— Якщо 20 років тому в нас було гасло «Хай живе самостійна Україна», то зараз ми переконалися, що самої по собі незалежності недостатньо. Нам потрібно нове гасло – «Україні українську владу». Бо якщо зараз подивитися, хто нами керує, хто взяв усе до рук, то бачимо, що в основному це не українці. Отже, вихід у тому, щоб під гаслом «Україні українську владу» витіснити із влади чужинців.
— Ми більше підкреслюємо негатив, а які здобутки маємо за ці 20 років?
— Це був період вишколу всього народу. Хай кожен згадає, як він дивився на приватизацію промисловості. Здавалося, що це землетрус. А на земельну реформу? Не хотіли брати собі землю. Тобто українська нація за ці 20 років пройшла величезну школу перевиховання, переучування. Які поняття ми мали про Захід, світ? А коли Україну заполонили товари з усього світу, коли люди поїхали за кордон, подивилися на світ, дізналися що таке Захід, то перестали його обожнювати і зрозуміли, що ми не дурніші за них. Наші інженери, лікарі, вчені – не гірші.
Просто ми, живучи в умовах московської окупації, були позбавлені можливості працювати на рідний край, освоювати науку, філософію, політологію тощо. Були ізольовані, через що й відстали. Хай пригадають ті, хто каже, що колись було добре, як не було кришок для банок для консервації. І за ними їхали аж до Москви. А щоб купити килим, треба було записатись у чергу й ходити щодня відмічатись, а купити його через півтора роки. Аби придбати авто, треба було кілька років поспіль здавати телицю, а потім чекати на можливість купити «Москвич». Тепер усі товари світу до наших послуг. Досить згадати це все, щоб зрозуміти, який величезний крок зробила нація за ці 20 років.
— Опозиційні політики говорять про те, що «дегероїзація» Шухевича та Бандери, арешт Тимошенко у переддень Незалежності – не випадковість, а спланований крок. Ви теж так вважаєте?
— Це факт, що владу захопили представники російської азійської політичної культури. Для них найвищою цінністю є держава, а не людина. А для України, як європейської нації, найбільшою цінністю є людина, її права, достоїнства, свободи. Для цих людей характерна диктатура, деспотія. Тому вони тиснуть. От, натиснули і дивляться на народ. Опору нема, то й далі тиснуть. Вони вже багато разів натискали. Це Крим, віддача збагаченого урану, маса інших випадків. Нація реагувала слабко. От, вони заарештували Луценка й Тимошенко – дивляться, як відреагує народ. Я задоволений, що арешт Юлії Тимошенко викликав опір, думаю, що це їх зупинить. У всякому разі вони промахнулись у двох моментах. Перше – не думали, що Захід так дружньо виступить проти, друге – що сама Росія буде незадоволена арештом. Тому є сподівання, що вони відступлять на якийсь час. Але імперська загарбницька природа цих людей залишається старою, тому згодом вони поновлять наступ.
— Тож чого можемо очікувати?
— Як на мене, влада виховує народ, зокрема східних українців, проти себе, і тому це готує Україну до революції. Але, очевидно, що це станеться трохи пізніше. Ющенко нас підвів та обдурив, він виявився не тим, на кого ми сподівалися, як ми його собі уявляли. Але це розчарування народу не може тривати довго. Тому що гімн до життя є всепереможним. Сум, розчарування, зневіра пройдуть, бо прагнення жити штовхатиме людей до боротьби та відстоювання своїх прав і свобод. Тому українців чекає акція загальної непокори, яка примусить владу відступити, усуне її. Без цього Україна не стане на шлях відродження.
Досьє
Лук’яненко Левко Григорович
Народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області.
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу. Його звинуватили в тому, що «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі.
Звільнився у 1976-му. Але наступного року його знову заарештували – за «антирадянську агітацію та пропаганду». В липні 1978-го засуджений на 10 років таборів особливого режиму та п’ять років заслання. У 1988 році заочно обраний головою Української Гельсінської спілки. Звільнений також у 1988-му.
У квітні 1990 року на установчому з`їзді Української республіканської партії був обраний її головою. З 1992 по 1994 рік працював послом України в Канаді. Але через незгоду з політикою уряду України подав у відставку та повернувся додому. Народний депутат І, ІІ, IV, V скликань. Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 року та відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.
Comments are closed.