У далекій Австралії живе міні-Україна зі своїми традиціями, школами, музеєм, церквами, навіть козаками. Анна Довірак, секретар організації «Українське вільне козацтво» вже 15 років є австралійкою за паспортом. Нещодавно вона приїхала, щоб відвідати родину в Коломиї. Про причини виїзду за кордон пані Анна говорить неохоче, каже, не від хорошого життя. Але з молодечим запалом співає українські пісні. Слова пам’ятає добре. Лишень має акцент – легкий, незначний.
– Пані Анно, українські пенсіонери живуть дуже непросто. А як в Австралії?
– Нормально, як то кажуть, на повну: подорожують, ходять у тренажерні зали, салони краси. Я, наприклад, постійно слідкую за своїм здоров’ям, притримуюсь дієти, щоранку обливаюся холодною водою. Сьогодні вранці пішла на зарінок, слухала, як співають пташки. Незважаючи на те, що мені майже 70 років, почуваюся чудово. Веду здоровий спосіб життя: не вживаю алкоголю, не курю. Щосереди збираємося з іншими українцями на чай чи каву, ділимося проблемами, новинами тощо.
– Як щодо громадської діяльності?
– Я є секретарем організації «Українське вільне козацтво». До неї входить 46 осіб, зокрема, австралійці, жінки-українки яких зуміли прищепити їм любов до наших звичаїв і традицій. Регуляр-но збираємося, маємо програму, за якою працюємо. У неї входить ознайомлення із життям козаків, їхніми історичними подвигами, значенням і роллю у житті України. Наприклад, цікавою була одна з останніх зустрічей, на якій ми обговорювали бій під Полтавою. Жваву дискусію викликав аналіз помилок, допущених у ході цієї війни. Як відомо, честь Івана Мазепи була знеславлена, а російська церква наклала на його ім’я анафему.
– Пропагуєте Україну?
– Звісно! Наприклад, ходимо у вишиванках. У Канберрі є навіть музей україністики, де зібрані українські строї, народні інструменти, книги із піснями, зразки прикладного мистецтва. Щонеділі відвідуємо греко‑католицьку чи православну церкву, є Дім української молоді. Потужною є громадська організація «Фуса». Вона об’єднує школи, університети, займається підготовкою студентів. Усі історич-ні події, свята, які відзначають в Україні, ми святкуємо в Австралії. Хочу відзначити і жінок‑союзянок. Вони допомагають українським дітям-інвалідам, висилають матеріальну допомогу.
– Слідкуєте за подіями в Україні?
– Обов’язково. Крім того, беру активну участь у їх обговоренні. Дуже часто виступаю на австралійському радіо «SBS». Воно має свою україномовну програму, яку транслюють по одній годині на день у вівторок, четвер і неділю. Радіо робить прямі ефіри із Верховної Ради, висвітлює політичне життя України. Крім того, я уважно відслідковую всі новини по Інтернету.
Працює для нас в Австралії і телебачення: щодня можемо дивитися півгодинну програму «Час». У Сіднеї для українців, які живуть у Австралії та Новій Зеландії, виходить газета «Вільна думка», постійно її читаю. А до сімдесятиліття пам’яті жертв Голодомору я виступала із промовою на мітингу в Канберрі. Тоді зібралося близько 5000 українців. Неправда, що ми не любимо Україну! Ностальгія надзвичайно велика, ми сумуємо за своєю землею!
– Що ж змусило виїхати?
– Просто в Україні нема за що жити! В Австралії я отримую пенсію у розмірі 1402 долари, а в Україні вона б становила 700 гривень, при тому, що 35 років я віддала вчителюванню. Це ганьба для нашого уряду! За кордоном мене ніхто не питає, де і скільки часу я робила. Стараюся кожен долар зекономити, щоб відправити своїм дітям. Дві мої внучки теж виїхали за кордон, доглядають в Італії стареньких немічних жінок.
Ми ж надзвичайно розумна нація, наші люди інтелігентні, культурні, ввічливі. Чому ми мусимо на старість виїжджати з рідної землі, щоб хоч якось вижити? Дії Президента Віктора Януковича люди в Австралії не схвалюють, протестують, негативно ставляться до його останніх указів – урану, флоту, планів щодо російської мови.
– Чи побачили ви зараз в Україні позитивні зміни?
– Звичайно, багато чого змінилося. Приємно вражена тим, як мене зустріли на митниці у Львові. Дівчина, одягнена в український стрій, привітливо посміхнулася, а митник уперше не перевіряв мої речі та валюту. Так би і мало бути, адже я її ввожу до своєї держави. У Львівському аеропорту видно зроблений ремонт, але головне – ставлення. Змінюється моя Україна, змінюються люди.
– Чим займаєтеся в Австралії?
– Спочатку я 10 років працювала клінером (прибиральницею) у лікарні, тому що не знала мови. Чистила туалети, виконувала найтяжчу роботу. Тепер викладаю українську мову в школі ім. княгині Ольги. Навчальний заклад працює по суботах, тому що з понеділка по п’ятницю школярі ходять у звичайну австралійську школу. Наразі в нас навчається 36 дітей. Але батьки, які хочуть, щоб їхні діти вивчали додаткову мову (італійську, французьку, українську), приводять своїх чад до нас. У моєму класі п’ятеро дітей, двоє випускників незабаром поїдуть навчатися по обміну до Львівського університету, удосконалювати українську мову.
– Чим життя австралійців відрізняється від нашого?
– Перш за все, людина відчуває себе по‑справжньому вільною, незалежною, захищеною. Я маю волю, свободу, рівність. Хоча в Австралії основна мова – англійська, українською можу розмовляти де захочу і коли захочу. Якщо є потреба, мені дають перекладача. Відрізняється культура спілкування, ставлення до людей. Куди б я не звернулась – у банк, медичний центр, офіс – перше питання: «Can I help you? – Чи можу я вам допомогти?». А в Україні з тобою поводяться так, ніби ти щось винен, ніби тобі роблять велику послугу тим, що погоджуються обслужити.
– В «Українському вільному козацтві» є ще хтось із Прикарпаття?
— Є двоє чоловіків. Коли я їхала до України, то запитала, що їм привезти. Один промовчав, але, здається, забрав сльозу, а інший відповів: «Єдине – добрі вісті».
