За радянських часів проблеми свободи особистості взагалі ніби й не існувало. Тоді всі знали: інтереси колективу (громади, суспільства) завжди вищі за інтереси окремої людини. Потім повіяли ліберальні вітри, і вуйки в окулярах, які пройшли прискорене навчання на курсах Бі-Бі‑Сі, почали проповідувати безумовну вищість індивідуального над колективним. Свою переконаність вони підкріплювали могутніми аргументами.
«Там, де затверджена свобода особистості, там люди живуть добре, ходять товсті, їздять на дорогих автівках», – казали вони. Народ ці проповіді слухав, але був обережним. Адже всі пам’ятали, як персонаж з «Весілля в Малинівці» пояснював глибинну суть українського лібералізму: «За свободу лічності? Значіт будут грабіть!».
Подальші події підтвердили народні побоювання. Ті, хто повірив вуйкам й уявив сподівану волю у класичному образі американської статуї зі смолоскипом, влучили пальцем у небо. Вітчизняна свобода прийшла п’яна, у порваних трусах і в компанії конкретних братків. Суспільну власність братки розграбували, а права трудових колективів спустили в унітаз. Коли пограбовані запитували просвітлених вуйків, а в чому ж тоді перевага свободи над несвободою, ті відповідали: «Це, люди добрі, ще не справжня свобода. Треба нам зробити реформи, як на Заході, і тоді ви побачите результат». Дехто з добрих людей ще вірив вуйкам, але мудріші зрозуміли – не припусти Боже, дійсно дійде до тих реформ. От тоді вже настане повний гаплик. Тобто «результат».
Тому що між картинками з красивої теорії і життям на купі гною лежить півстоліття важкої праці. А працювати в Україні чомусь ніхто не хоче. Ішачити десь в Італії – із задоволенням. А на рідній землі – нема дебілів! Сусід зліва краде, сусід справа – суддя, сусід навпроти – депутат. А я маю працювати?
На тлі цих сумних ліберальних процесів активізувалися нові поборники колективного. Щоправда, органічно збудоване суспільство вони уявляють родоплемінною спільнотою, яка шкандибає у світле майбутнє чи то шляхами доісторичних скотарів, чи то партизанськими стежками. А себе вони прогнозують (хто б сумнівався) – суворими чиновниками при тій спільноті. Як таке печерне суспільство виживатиме в епоху Інтернету, молекулярних технологій і глобального ринку, нові поборники колективного не пояснюють. Та й їм і не треба нічого пояснювати. Вони й без пояснень свою копійку зароблять. На одних лише антиліберальних гаслах.
От така коломийка про свободу. Подумаєш, подумаєш про це все, та й відкриєш томик Гегеля. А той, як відомо, свого часу написав: «Свобода є усвідомлена необхідність». З чого робимо висновок, що неусвідомлена необхідність (наша вбога реальність) теж, за певного припущення, може бути свободою. У межах якої наявність нерваних трусів не є обов’язковою.
Comments are closed.