Колись я купив за двісті баксів «Пабєду» та поїхав на ній до Німеччини, сподіваючись обміняти її на якусь садибу в околицях Мюнхена. Але за три моїх місяці в Берліні нею зацікавився лиш один ненормальний, який запропонував помінятися на «Опель Рекорд». Потім я не зміг розмитнити його в Україні та загнав гнити в гаражі.
Тільки один раз той опель мав щастя побачити яворівські дороги, коли весела компанія, яка відмічала в мене вдома Новий рік, над ранок вирішила відвезти додому дівчину Оксанку.
Ми вибрали найтихішу дорогу. Але не врахували, що нею конт-рабандисти возять у Польщу метал. І попалися п’яні на посту ДАІ. Втім, пост також був нетверезий, і ми пообіцяли привезти їм літру смаги від баті Оксанки, що і зробили. Хлопці радо прийняли дарунок, відпустили нас, а самі відправились у довгу путь до Нірвани…
Той опель пішов з молотка київським бандитам, які скуповували крадені машини. Я до останнього моменту боявся, що вони не віддадуть жодних грошей. Але хлопці сказали, що я крутий, бо заїхав до Києва зі Львова на нелегальній машині і відстєгнули 700 доларів, які вивели мене в нуль з берлінськими витратами на їжу та житло.
Я не любив зупинятися на досягнутому і відвіз у Берлін ще два шарабани. З тим самим ефектом. То забрало купу здоров’я, і я два місяці від’їздив на ровері. Потім колєга запропонував притягнути з Німеччини биту машину, яку ми мали зремонтувати. Тим нещасним виявився гольфік двійка. Ми взяли в циганів причеп із привареним на око ступицями і міняли на ньому колеса кожні 30 кілометрів. Розвесела забава, спробуйте.
Гольфік виявився міцним горішком і вижив в мене аж три роки, поки мій колега не заїхав на ньому в паркан, а я вийшов з машини, тримаючи в руках ручне гальмо. Він мусив купити в мене машину, а я на той час «піднявся» і купив собі фіат-тіпо, який на ямах робив такі звуки, ніби тобі в багажник засипають шутер. Мало того, на фіатику ми з жінкою доїхали до Англії і назад, відвезли по дорозі одного пацана в Мюнхен і, нашугавши тими звуками західну цивілізацію, вернулися домів. Фіатик не був таким витривалим, як фолькс, і вмер тихо, стоячи коло будинку. В нього вкляк гідропідсилювач, і кермо міг би покрутити хіба Вася Вірастюк, але я його тоді ще не знав.
Після фіатика мама з татом підкинули трохи грошей, бо хтіли, щоб той дорослий йолоп їздив на чимось нормальнім. Я придбав красеня мерседеса-124 універсал. Дизель, три літри – мрія і всьо. Але козли хмельницькі бариги поміняли рік випуску. Я, як взнав, що він на шість років старший, то спродав його їм назад. Потім був фольксваген бора, вже з салону та у кредит. Жерли мівіну, але їздили на новій машині.
Разом з борою взяли жінці деу матіз. Дуже вигідна машина. Видно хто і скільки разів відкривав капот, бо за кожним разом на ньому лишалися вм’ятини від пальців. Після того, як в тому матюку підключили магнітофон до проводу, що йшов до фари, він почав кожен раз горіти, як ставало темно. Моя Свєта дістала значок почьотного пожарника України, і ми його спродали разом з борою, бо вона мала той сам колір.
Один друг із автосалону запропонував мені тойоту rav 4. Казав, що довго стояла і тому дешева. Але після 10 тисяч кілометрів я зрозумів, що вона або дуже вже довго стояла, або хвора, бо її тягне вправо так, ніби руль прив’язаний до шоферської дверки. Після трьох сеансів фізіотерапії друг зізнався, що тая тойота впала з автовоза, і відкупив її назад. А я набрався розуму, купив собі маленький дизельний Смартик і мав у носі київські пробки, мера і всю холєру, яка, у свою чергу, мала в носі мене!
Comments are closed.