Нова політична естетика

Володимир Єшкілєв Нарешті абсурд і хаос у політиці досягли того рівня, коли смер­дюча помийна яма, яку називають «українською політикою», почала виробляти з себе естетику. Так смітники виробляють метан. Ця естетика вже не «ужиткова», а повністю самодостатня. Цю шустерню вже можна дивитися, не пам’ятаючи, що групи клоунів у телевізорі за сумісництвом прав­лять бурячково?гімнячковою республікою, розташованою між Юропським парком і барлогом веселих ведмедиків Дімки і Вовки. Це, між іншим, вже й не важливо, ота уся географія. Клоуни вже не дратують, не лякають, не напружують. Лише розважають.

…Десь працює телевізор. Телеведуча, яку з трьох метрів від плазмового екрану не відрізнити від дешевої курви, запитує щось у старого спитого колгоспника. Щось там про судову систему. Потім під мармизою колхозана з’являється плашка з написом і стає зрозуміло, що того спитого селюка люди в телевізорі вважають суддею якогось там столичного суду. Тобто, за цим усім проглядається ще цікавіший постмодерн: в певній реальності (в дуже серйозній реальності, бо ж в ній ділять офігенне нафтогазове бабло) інший колгоспник призначив того вуйка суддєю.

Навіть у бидлячу епоху лєнінських зачьотів і перестарілих ген­секівтаких чуваків із пропитими пиками не призначали суддями. Вони просто не проходили партійного фейс-контролю. Бо навіть компартійні номенклатурники знали, що людина з фіолетовою грушкою замість носа й кацапетівською вимовою не може виконувати функції справжнього судді. Так само як хворий на туберкульоз не може стати космонавтом, а дресирована мавпа не може отримати ліцензію на керування авіалайнером. Але в нас воно може. І судить. А може й літатиме, стискаючи волохатими лапами штурвал Ан-140. Бо питання справжності у цій країні з професійної сфери перенесене на терени етнічної метахвізики. Нащо переживати за кваліфікацію пілотів, якщо Ан-140 найпадучіший при кожній кваліфікації. В телевізорі між тим лише б… ді і фірмани, яким глибоко пофіґу проблеми всього, що складніше за танці для всіх плюс політика ні для кого. Рагулясті кондукторки і кондукторні трансвестити. Від усіх нестерпно тхне вже не совком, а звичайнісіньким падлом. Епоха гієн і шакалів відшукала своїх героїв. Хтось думає, що криза принесе очищення. Вони знов помилилися. Криза віртуально-позичальної економіки — це коли великі гієни з’їдають менших. Смороду при цьому тільки більшає.

В цьому звіринці Шустер виглядає проста красавцем. Стильний і хитрий дядька виводить на арену чергову зграю блазнів у дорогих костюмах. На блазнів дивляться 100 представників народу. Коли цих представників показують «крупним планом», стає зрозуміло, що в такого електорату лідерами можуть бути саме ці блазні. Це вони, прості люди, обирають депутатами свинорилих бандюганів. Це вони підстрибують на майданах за 50 гривень. Це вони дзвонять на прямі ефіри і кричать: «Треба всі гроші роздати народу!» Гроші представникам ніколи не роздадуть. По-перше, тому, що гроші вони проп’ють, а по-друге: гроші успішним потрібні більше, аніж лузерам. А по третє, газ, енергія і політтехнологи все йдно дорожчатимуть. Тому що вночі вже чути хрускіт: великі гієни вийшли на полювання.

От на цьому веселому тлі й відбувається естетизація хаосу. Добродій з прізвищем, близьким до «беліберди» забороняє іншу беліберду. Першу беліберду скасовують, друга живе якось невпевнено. Політична жінка спочатку впевнено заявляла, що кризи в нас немає, а потім (через два дні) не менш впевнено каже, що криза нас вже з’їла. І ми живемо, ще ніби живі, але вже у чиємусь шлун­ку. Іона в подібній ситуації молився. Теперішнє ж панство намагається зберегти дешеві понти навіть у чужій с… ці. Чим глибше ми занурюємося у гівно, тим твердішають голоси. Їм всім хочеться почепити собі на жирні прищаві плечики погони генералісимуса і засмалити люльку. Але той, справжній, принаймні вмів концентрувати військо на лінії головного удару. Ці ж вміють лише верещати на лініях роздачі бабла. Але всі лінії десь там пересікаються. У далекому космосі. Куди зверталися поети, пророкуючи настання суду Божого. Він настане. І судді з носами-грушками тоді втратять актуальність. Назав­жди.

Але що панству-зас… нству до далекого космосу. Нова естетика передбачає ближчі розваги. Комуністи, соціал?демократи, ліберали, соціалісти, націоналісти, онаністи… Тепер це лише переліки, кольорові етикетки на серійній продукції крейзанутої фаб­рики. Вони, до речі, надаються до колекціонування. Їх можна наклеювати на інші переліки під гаслом «не зраджує лише телеграфний стовп». Так, звісно, не зраджує, але й дітей не народжує. Куди їх потім відправлятимете на перепограмування? До вітчизняних психоаналітиків? Так там теж кожна друга ліцензія придбана на Малій Арнаутській. В тому й радість від нашого одномірного політесу: згнила уся риба, й ніхто вже не згадує про «голову».

Й про хвіст теж.