Влада і краса. Дві спокуси світу у поєднанні породжують надспокусу. Гіперспокусу. Краса сама собою володіє владою. Владі ж красу приписують. Майже потворна з точки зору класичного естета Клеопатра у переказах літописців (а потім у попсових фільмах) стає неймовірною красунею. Портрети королев брешуть нащадкам. Носаті принцеси з обкладинок гламурних журналів змагаються у привабливості з «місками» вселенського калібру. Хоча є винятки. Монакська принцеса Грейс, скажімо. Але перед сходженням на трон вона була зіркою Голлівуду. Казкова історія, але не перша такого штибу. Першої ми, напевно, не знаємо. Перша загубилася в темних століттях, де не знали писемності. Але ми знаємо найнеймовірнішу. Історію Феодори Першої, візантійської імператриці, дружини Юстиніана Великого.
Дочка циркового наглядача, скандальна стриптизерка з театру Порнай, вона керувала церковними соборами та визначала догматику Церкви. За свідченнями сучасників, що були її ворогами, вона була однією з найкрасивіших жінок своєї доби. А свідчення ворогів про щось то й свідчать. Сексуальність не заважала їй бути приятелькою Римських Пап, святих стовпників і відлюдників, щедрою покровителькою монастирів і незайманих дівчат, жорстокою й впертою володаркою світової держави. Вона наблизилася до кордонів «можливого людського», увійшла у вузький перелік тих небагатьох, котрі подолали неприступні обставини власної долі та змусили буття прилаштовуватися під їхні бажання — Олександр, Антігон, Гай Юлій, Жанна, Наполеон і вона, Феодора.
Ми знаємо як виглядала імператриця. Її портретне зображення збереглося на равенських мозаїках VI століття. Я їх бачив спочатку в шкільному підручнику (ілюстровані додатки в кінці книги), потім копії, потім оригінали. Феодору не сплутаєш ні з ким. Брюнетка середземноморського типу з великими темними очима й гарно видовженим обличчям. Ромейська смальта й через півтори тисячі років зберігає лінії плоті, які в призабуті часи початку «темних» століть впливали на перебіг війн і визначали долю вселенського християнства.
Імператорський секретар Прокопій, котрий ненавидів Феодору та спаплюжив її у своїй «Таємній історії», писав про незбагненну владу її краси. Коли їй було п’ятнадцять, вона випробовувала цю владу на глядачах мандрівного театру, у сімнадцять — на найвищих чиновниках імперії в ранзі ілюстриків, у двадцять три роки її голову прикрасила діадема. Ані влада, ані краса, як відомо, не мають універсальної форми, але мають універсальний спосіб сполучення. Це коли молоде та прекрасне тіло (нетривке й минуще) сплітається в обіймах із носієм владних повноважень і політичної харизми. Тобто з представником вольової абстракції. Із чимось також прохідним й минущим, але приналежним до правічного прагнення панувати. Минущість плюс минущість. Щось у цьому є.
На жаль, демократія відбирає в політики частину її естетичних ресурсів, і володарі теперішнього світу мусять виправдовуватися за принади своїх монік левінських. Мене це переконує в історичній приреченості демократії. Якщо справді краса має врятувати світ, то панівним способом керування в той апокаліптичний час буде монархія. Демократія не дозволить жодній красі здійснювати рятувальні операції такого масштабу…
До речі, щодо рятувальних операцій. Феодора виявилася сильнішою за чоловіків VI століття. Її оточували справжні воїни, але вона була серед них найпотужнішою воїтелькою сущого. Саме вона зупинила втечу монарха та двору з охопленого повстанням Константинополя. Це була критична мить Юстиніанового правління. Сам імператор на військовій нараді мовчав. До стратегів звернулася Феодора. «Для мене найкращим саваном буде імператорський пурпур», — сказала ця юна жінка величезним, закованим у залізо героям імперії, які вже відрядили своє майно та родини за межі бунтівної столиці. Можливо, тієї миті вона ще раз використала містичну владу своєї досконалої плоті. Червоне золото Лев’ячого трону, певно, пасувало до її грецьких очей та сірійського макіяжу. Стратеги зупинили евакуацію й напрочуд легко придушили повстання.
Краса є ворогом вічності. Краса є ворогом часу. Майбутнє загрожує красі знищенням. Минуле, як форма часу та формат пам’яті, теж вороже красі. Своє минуле імператриця намагалася забути. У спосіб, притаманний імператрицям. До того, як Феодора стала наложницею, а згодом жінкою Юстиніана, у неї було багато чоловіків. Навіть надто багато. Після коронації Феодори кількох її колишніх коханців знайшли мертвими. Інші зрозуміли натяк і повтікали з Константинополя світ за очі.
Окрім цієї численної соціальної групи візантійців, постраждали ще й філософи. Феодора на дух не переносила філософійної братії. Можливо, хтось із них образив її у часи бурхливої юності? Не заплатив? Насміявся? А може, ця далекоглядна жінка зрозуміла, що філософи ніколи не стануть рабами її тілесної досконалості. Адже за кожною формою, на відміну від воїнів і чиновників, вони намагаються знайти хоч дещицю змісту.
Ми знаємо як виглядала імператриця. Її портретне зображення збереглося на равенських мозаїках VI століття. Я їх бачив спочатку в шкільному підручнику (ілюстровані додатки в кінці книги), потім копії, потім оригінали. Феодору не сплутаєш ні з ким. Брюнетка середземноморського типу з великими темними очима й гарно видовженим обличчям. Ромейська смальта й через півтори тисячі років зберігає лінії плоті, які в призабуті часи початку «темних» століть впливали на перебіг війн і визначали долю вселенського християнства.
Імператорський секретар Прокопій, котрий ненавидів Феодору та спаплюжив її у своїй «Таємній історії», писав про незбагненну владу її краси. Коли їй було п’ятнадцять, вона випробовувала цю владу на глядачах мандрівного театру, у сімнадцять — на найвищих чиновниках імперії в ранзі ілюстриків, у двадцять три роки її голову прикрасила діадема. Ані влада, ані краса, як відомо, не мають універсальної форми, але мають універсальний спосіб сполучення. Це коли молоде та прекрасне тіло (нетривке й минуще) сплітається в обіймах із носієм владних повноважень і політичної харизми. Тобто з представником вольової абстракції. Із чимось також прохідним й минущим, але приналежним до правічного прагнення панувати. Минущість плюс минущість. Щось у цьому є.
На жаль, демократія відбирає в політики частину її естетичних ресурсів, і володарі теперішнього світу мусять виправдовуватися за принади своїх монік левінських. Мене це переконує в історичній приреченості демократії. Якщо справді краса має врятувати світ, то панівним способом керування в той апокаліптичний час буде монархія. Демократія не дозволить жодній красі здійснювати рятувальні операції такого масштабу…
До речі, щодо рятувальних операцій. Феодора виявилася сильнішою за чоловіків VI століття. Її оточували справжні воїни, але вона була серед них найпотужнішою воїтелькою сущого. Саме вона зупинила втечу монарха та двору з охопленого повстанням Константинополя. Це була критична мить Юстиніанового правління. Сам імператор на військовій нараді мовчав. До стратегів звернулася Феодора. «Для мене найкращим саваном буде імператорський пурпур», — сказала ця юна жінка величезним, закованим у залізо героям імперії, які вже відрядили своє майно та родини за межі бунтівної столиці. Можливо, тієї миті вона ще раз використала містичну владу своєї досконалої плоті. Червоне золото Лев’ячого трону, певно, пасувало до її грецьких очей та сірійського макіяжу. Стратеги зупинили евакуацію й напрочуд легко придушили повстання.
Краса є ворогом вічності. Краса є ворогом часу. Майбутнє загрожує красі знищенням. Минуле, як форма часу та формат пам’яті, теж вороже красі. Своє минуле імператриця намагалася забути. У спосіб, притаманний імператрицям. До того, як Феодора стала наложницею, а згодом жінкою Юстиніана, у неї було багато чоловіків. Навіть надто багато. Після коронації Феодори кількох її колишніх коханців знайшли мертвими. Інші зрозуміли натяк і повтікали з Константинополя світ за очі.
Окрім цієї численної соціальної групи візантійців, постраждали ще й філософи. Феодора на дух не переносила філософійної братії. Можливо, хтось із них образив її у часи бурхливої юності? Не заплатив? Насміявся? А може, ця далекоглядна жінка зрозуміла, що філософи ніколи не стануть рабами її тілесної досконалості. Адже за кожною формою, на відміну від воїнів і чиновників, вони намагаються знайти хоч дещицю змісту.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.