Мама плакати не може. Як “ранні” діти загартовують батьків

В Україні кожна десята дитина народжується передчасно. Такі малюки потребують удвічі більшої уваги лікарів і батьків.

Хоча й самим батькам у цей час непросто – у перші тижні життя дитини вони не мають жодних точних прогнозів. Окрім власної віри, пише “Репортер”.

Який кабінет вам треба?

Анна Ленів живе у селі Брошнів Рожнятівського району та разом із чоловіком Віталієм виховує трирічну донечку Наталю. Дівчинку з вагою 980 г і ростом у 36 см Аня народила на сьомому місяці. Зізнається, після пологів найбільше боялася почути, що дитини немає.

Проблем із вагітністю не було. Як годиться, на 32 тижні прийшла робити третє планове УЗД. Обстеження показало, що дитина має затримку в рості та розвит­ку – лікарі вирішили негайно робити кесарів розтин.

«Після операції, поки чекала звістки від чоловіка про дитину, здавалося, 15 хвилин тягнуться годинами, – зізнається жінка. – Боялася почути, що дитини немає… А я вже її бачила й чула, бо наркоз був місцевий. Ната була в реанімації, стан важкий але стабільний».

Дівчинку виписали з реанімації через дев’ять днів. Аня сподівалася, що стане легше, бо ж ніби разом – в одній палаті. Але бентежила купа дротів, а ще одяг, який був удвічі більший за дитину. Лікарка підказала, що є сайт «Раненько», на якому можна знай­ти одяг для таких дітей.

«Бренд «Раненько» створила Олександра Балясна, яка свого часу стикнулася з такою ж проб­лемою, як і я, – розповідає Анна Ленів. – У листопаді 2015 я познайомилася з Олександрою особисто. Почали спілкуватися у Facebook. Олександра знайшла ще кілька жінок, які мали передчасні пологи, і ми вирішили зас­нувати асоціацію «Ранні пташки». Щоправда, назва з’явилася згодом».

Анна розповідає, що на той час жила у Коростені Житомирської області. Народжувала і виходжувала доньку в тамтешньому перинатальному центрі, а далі спостерігалися в дитячій лікарні Житомирської області. Та коли Наталі було 10 місяців, сім’я вирішила переїхати на Прикарпаття, бо звідси родом чоловік Анни.

«Наш лікар сказав, коли переїдемо, то треба піти в катамнестичний кабінет, стати на облік і спостерігатись у невролога та ортопеда, – каже Аня. – Якраз після того, як переїхали, в нас мав бути плановий огляд. Я зателефонувала в реєстратуру обласної дитячої лікарні в Івано-Франківську, аби дізнатися, де знаходиться кабінет, але мене перепитали: «Який кабінет вам треба?». Тоді я зрозуміла, що його в області нема. Пішла до дільничного терапевта, а вона вже направляла до спеціалістів».

Їздити доводилося багато, поїздки втомлювали і Анну, і маля. Тож жінка вирішила – пора щось змінювати. Заручилася підтримкою голови ГО «Мами Прикарпаття» Мар’яни Вершиніної, і вже разом вони пішли до головного лікаря обласної лікарні Радислава Котурбаша з пропозицією створити на базі лікарні катамнестичний кабінет.

«Розмова була розпливчаста – то в нього нема людей, то приміщення, – пригадує Анна. – Мар’яна сказала, якщо потрібні гроші, то ми їх знайдемо. Але він просто не хотів цим займатися. Я ж почала збирати інформацію про катамнеси в інших областях. Взагалі суть кабінету катамнесу – не стояти в чергах. Тобто лікуючий лікар має розписати план реабілітації, призначити плановий огляд і сказати, коли і до якого лікаря треба прийти».

За словами Анни, після того, як не вдалося домовитись з Котурбашом, вона почала писати офіційні листи в департамент охорони здоров’я та міському голові Івано-Франківська Руслану Марцінківу.

«Тоді ж ми отримали дуже смішні відповіді, – пригадує жінка. – Якщо коротко, то нам відписали, що не знають, чого ми взагалі від них хочемо. «Ранні пташки» почали більше говорити про цю проблему, організовувати зустрічі для матусь і розповідати про катамнес, навіщо він потрібний. А на черговий лист Котурбаш відповів, що кабінет з’явиться на початку 2019 року, але наразі питання затихло».

У підсумку в Івано-Франківську таки з’явилося катамнестичне відділення. Наприкінці листопада минулого року його відкрили на базі міської дитячої лікарні. Однак там, каже Анна Ленів, обслуговують лише міських.

Треба вірити

Франківчанка Ірина Фреїв свою донечку Настю також народила на 32 тижні – 30 липня 2012 року. Дівчинка важила 1830 г і мала 45 см росту.

«Вагітність в мене протікала нормально, – розповідає Ірина. – Але було крайове передлежання плаценти. Тобто плід був розташований дуже низько. Одного ранку на фоні абсолютного спокою в мене почалася внутрішня кровотеча. Я зателефонувала до своєї лікарки, а вона сказала їхати в перинатальний центр, бо може бути розшарування плаценти. Так і було. Мене поклали на збереження, але на п’яту добу, посеред ночі, почалася сильніша кровотеча, і мене прокесарили».

Дівчинка самостійно не дихала. А позаяк легені були не розкриті, то лікарям доводилось колоти їй сурфактант – речовину, яка розчиняє вуглекислий газ і кисень.

«Не пам’ятаю точно, скільки коштував укол, але це було дорого, – каже жінка. – І нам дуже пощастило, що препарат був у відділенні. Вже пізніше, коли спілкувалася з іншими мамами, то вони розповідали, що змушені були шукати сурфактант самостійно по сусідніх областях».

Настя через шість діб потім почала дихати самостійно. Вже на дев’ятий день з перинатального центру їх перевели у відділення для недоношених маловагових діток.

«Там ми пробули до 5 вересня, – пригадує Ірина. – Але після виписки не могли знайти педіат­ра, який би спеціалізувався на «ранніх» дітках, тому кожні два тижні їздили до Львова. Нас консультував невролог. Власне невролог і окуліст – грають основну роль у перші місяці життя ранніх пташок. В нас була ретинопатія другого ступеня (захворювання ока – Авт.) і добре, що ми уникнули розвитку хвороби. Спочатку їздили на консультації щомісяця, потім раз на 2-3 місяці. А востаннє були у невролога, коли Насті було 1,2 роки».

Ірина каже, відсутність фахівців – не основна проблема. Найбільше їй тоді бракувало інформації. Не було нікого, хто б міг поділитися досвідом виход­жування недоношених діток. Тому, коли дізналася про асоціацію «Ранні пташки», вирішила доєднатися.

«Для жінок, які народили передчасно, дуже важлива моральна підтримка, – говорить Ірина. – Їм потрібно розповідати, що їхні діти не «інакші», а просто потребують більше уваги. Мені було найважче, коли я лежала у пологовому і зі мною у палаті були мами з дітками, а моя дитина – у реанімації. Було важко, коли всі йшли на виписку, а мені казали: «Набирайся сили й терпіння». Але день за днем це все минає. Головне – слухати лікарів і не поспішати додому. І не треба боятися тих усіх крапельниць і препаратів».

Також, каже Ірина Фреїв, дуже важливо, аби жінки, стикнувшись з такою проблемою, не падали духом. Адже малята усе це відчувають.

«Мама мусить вірити, мама має бути сильною, мама не може плакати біля своєї дитини, – говорить жінка. – Дуже важливо приходити до своєї дитини в реанімацію, на тих дев’ять хвилин, і розповідати своїм діткам, які вони сильні та розумні. Якщо мама налаштована на позитив, то й лікування пройде набагато швидше. Я ніколи не переставала вірити».

Нині Настя займається танцями, а у вересні збирається йти в перший клас. А тим часом «Ранні пташки» написали грант для «Теплого міста». Хочуть допомогти відділенню, де виходжуються передчасно народжені дітки.