«Дай Боже здоровля, ґаздики, до Шибеного їдете?» – окинула щирою посмішкою старенька бабуся. В автобусі, що виїхав з Верховини, до людей з важкими наплічниками давно звикли. З Шибеного, невеличкого прикордонного села, розпочинається маршрут до однієї з найпопулярніших гір в українських Карпатах – Попівана Чорногірського.
Шибене зустрічає розбитими дорогами, затеплим як на зиму сонцем і прикордонним постом.
«На скільки йдете? У рятувальників реєструвалися?» – прикордонник збирає наші документи, записує дані – і ми на маршруті. За селом починається затяжний підйом, який за три години виводить на полонину Веснарку. Тут застаємо захід сонця, що підсвічує вершини сусідніх румунських гір. Ночуємо в колибі біля озера Марічейка та зранку вирушаємо до Попа.
Погода тішить, хоча гідрометцентр обіцяв хмари. Сонце виблискує на снігу, малюючи тінню засніжених кущів різні химери. Зустрічаємо лижників, які вже зранку фрірайдять на білих схилах. Сніг за ніч зверху примерз, утворивши міцну кірку, тому йдемо впевнено, навіть не одягаємо снігоступів.
Довкола – біла безмежна снігова пустеля і сліпуче сонце. Кілька разів провалюємось на схилі між жерепом, робимо довгі перерви на фото і на крайній горі вже видно обсерваторію – найвисокогірнішу споруду в Україні, в якій живуть і працюють люди.
Півроку в снігах
Гора Попіван Чорногірський (він же – Піп Іван, це вже хто як звик), обсерваторія Білий Слон, 2028 метрів над рівнем моря. Нас зустрічають двоє рятувальників, перевіряють реєстрацію. Кілька фото з вершини і йдемо грітись всередину.
До теми: Карпати взимку небезпечні. Як підготуватися до зимової мандрівки в гори
Невеличка кімнатка, двоярусні лежаки, рятувальне спорядження, піч, стіл, полиця з книжками, купа фотографій на стінах і захоплюючий вид з вікна – ми в робочому кабінеті Чорногірського пошуково-рятувального посту. Біля столу особистий куточок рятувальника, де на стіні висять льодоруб, капелюх, люлька і стара фотографія гір, а вище, під стелею – трембіта. Поки господарі наливають гарячий чай, знайомимось. Сьогодні на зміні Василь Фіцак – начальник Явірницького пошуково-рятувального відділення, та рятувальник Андрій Порфірян.
«Ремонтні роботи в обсерваторії розпочались ще в 2012 році в рамках спільного проекту Варшавського університету і Прикарпатського національного університету, – розповідає Фіцак. – Кошти отримали з грантів. Перший рятувальний пост в обсерваторії створили у 2015-му. Одразу ж почали ремонтувати та облаштовувати приміщення, проводили світло, будували печі для обігріву, щоб жити можна було, вирішували питання зв’язку. У 2016 році на посту ввели першу штатну одиницю. Я тоді провів тут 53 дні як волонтер, а потім кинув роботу, перехрестився (сміється – Авт.) і пішов офіційно працювати рятувальником».
Спершу пост функціонував у тестовому режимі: пробували, вивчали, налагоджували співпрацю між відділеннями. Зараз у штаті 10 рятувальників і 5-6 волонтерів. Це єдине відділення, яке працює вахтовим методом цілорічно і цілодобово: чергують по двоє чотири дні і ще два дні – на добирання туди й назад.
«Я займався гравіюванням на металі і поступово прийшов до гір, – розповідає Андрій Порфірян. – Спершу як волонтер, а з жовтня минулого року вже став рятувальником. Відбору до лав рятувальників немає, люди самі відчувають, витримають чи ні. Але важливо, щоб мали досвід мандрівок в гори, адже кожен з нас має розряди з туризму та альпінізму, всі займаються пішохідним туризмом, альпінізмом, водними сплавами, скелелазінням. Це свідчить про добру фізичну форму та, відповідно, вміння роботи в гірській місцевості, здатність аналізувати і передбачати дії туристів. Зима на Попі триває 5-6 місяців, снігом засипає з головою кілька разів на зиму. Не кожен витримає такого фізичного та й морального навантаження, тому багато хлопців спробують і йдуть. Я залишився».
Читайте також: Карпати люблять обережних. Як не втрапити в халепу й не додати роботи рятувальникам (ФОТО)
Держава фінансує тільки найнеобхіднішим спорядженням. Хлопці мають автомобілі високої прохідності, снігохід і квадроцикл.
В обсерваторії є кімната для відпочинку, кабінет і холодний підвал, де рятувальники зберігають продукти та готують їжу. Світло отримують від генератора, воду – з джерела на схилі гори, а взимку, коли джерело замерзає, топлять сніг. Більшість продуктів (картоплю, моркву, крупи), балони з газом, бензин завозять з осені машинами, решту носять на гору самі.
Поруч з робочою частиною облаштована ще одна кімната – аварійний притулок. Там широкі дерев’яні лежаки, стіл, пічки немає.
«Тут ми приймаємо туристів, коли приходять вночі чи дуже виснажені, – каже Василь Фіцак, – Кімната розрахована на 8-10 людей, але бувало що й 15 ночували – краще, ніж під вітром у снігу».
«Ви рятувальник? Зробіть мені каву»
«Рятувальний пост Піп Іван, слухаю вас!» – поки спілкуємось, рятувальник приймає виклик. Група туристів заблудила дорогою зі Смотрича і спустилась схилом у бік Верховини, то вже Верховинське відділення вирушило на пошуки.
В обсерваторії рятувальники мають рації, забезпечені мобільним зв’язком та WI-FI, тому можуть вчасно надати чи прийняти інформацію.
Часто люди телефонують, аби дізнатись, яка погода, стан снігу, як краще піти на тій чи іншій ділянці маршруту.
«Бували випадки, коли на зв’язок виходила група, що заблукала, і ми телефоном виводили їх у потрібному напрямку – розповідає Василь Фіцак. – Також ведемо сторінку у Facebook, щодня викладаємо свіжу інформацію, відповідаємо на питання – завжди на зв’язку. Зона відповідальності нашого посту в радіусі 10 кілометрів. Не маємо права проводити рятувальні роботи вночі, але коли був ризик людського життя, то йшли на свою відповідальність».
З початку роботи в обсерваторії рятувальники надали допомогу 101 людині. Але, за словами Фіцака, не всі до кінця розуміють суть рятувального поста. Наприклад, телефонували, що під горою чоловіку стало погано, а далі…
«Прибігаємо, а то йому просто рюкзак важкий. Каже, якщо винесемо наплічник нагору, то він сам дійде, – пригадує Василь. – А ще влітку туристка піднімається на вершину і так цілком серйозно: «Ви рятувальник? Зробіть мені каву». Зробили, бо симпатична білявка, але потім пояснили, для чого ми тут».
Кава з видом на гори
Ранок на Білому Слоні розпочинається о 6.00 з руханки, ранкових процедур і кави з видом на гори. Душ приймають зазвичай холодний.
О 8.00 (а потім ще о 13.00 та 18.00) фіксують погоду: видимість, температуру, швидкість вітру, стан снігового покриву, проводять сніголавинні тести. Дані передають в Укргідрометцентр. Інформацію про лавинну небезпеку подають на європейський сайт Lawis.at.
Далі рятувальники опрацьовують електронну пошту, реєструють туристичні групи, консультують у соцмережі.
«Після обіду у нас заняття, – каже Фіцак. – А далі покатаємось на лижах, помоніторимо ситуацію в околицях».
Коли приходить терміновий виклик, то на збори мають 15 хвилин – залити чай в термоси, взяти речі та наплічники, які завжди напоготові.
Після 18.00, якщо все спокійно, – вільний час: можна замінити гірські черевики на домашні тапочки й відпочити. З гарячим чаєм у горнятку кімната набуває вечірнього затишку.
Хлопці переважно читають, ведуть щоденники. На поличці, що над робочим столом, різні книжки – Біблія, Станіслав Лем, Курт Воннегут, Любко Дереш, Семюель Беккет. Коли туристи питають, що взяти на гору, кажуть захопити свою улюблену книжку…
Вони лишаються на посту, а ми збігаємо в село за три години, аби встигнути на єдиний за день автобус до Верховини. Прикордонники відмічають, що повернулись.
«На Попі Йвані були, дітки? – питає нас місцева жінка. – Йо, то нівроку на вас, приїжджайте ще!».
Приїдемо. І в наплічнику з собою обов’язково буде улюблена книжка – для хлопців з Білого Слона.
Comments are closed.