Минулого тижня «Репортер» повернувся, певно, з найстрашнішого музею у світі — нацистських таборів смерті Аушвіц-Біркенау (Польща). Там досі чути трупний запах, а в туристів від жаху німіють руки… Поїздку організувала «Спільнота Святого Егідія» у рамках міжнародного конгресу «Молодь Європи за світ без насильства».
Номер до кінця
Шоа — «велике зло» для єврейського народу. Порраймос — «велике поглинання» для циганів. Голокост — «всеспалення». Саме у Польщі, під час екскурсій в Аушвіц-Біркенау, зрозуміла значення цих слів. Багато дізналася. Того, чого не прочитаєш у жодній книжці, чого не покажуть у жодному фільмі. Відчула все на дотик, на запах, блукаючи між системами таборових корпусів. Багато розповіли живі люди — очевидці.
Освенцим — місто спокою. Саме це прочитала на великому написі на в’їзді до цього польського міста. Страшні два табори — Аушвіц і Біркенау (або Аушвіц ІІ) — розташовані поруч із ним.
Ми приїхали туди в тумані. Моторошно. За обтягненим колючим дротом парканом — море народу, туристи, ходять, фотографують, п’ють каву, яку там же можна купити. А колись, 67 років тому, тут проходили звезені на загибель тисячі євреїв і циганів. До речі, минулого року Аушвіц відвідали понад один мільйон чотириста тисяч туристів — рекордна кількість. І майже стільки ж — півтора мільйони — залишилися там назавжди в роки Другої світової.
Екскурсія починається біля залізних воріт з написом «Аarbeit macht frei» (Праця звільняє). «Коли людина проходила ці ворота, вона останній раз чула своє прізвище та ім’я. Надалі, до кінця життя, вона ставала номером, — розпочинає екскурсію гід. — Більшість прямо з вагонів одразу йшли до газових камер. Здорових чоловіків відокремлювали — для таборів праці, решту відправляли на смерть. Правда, вони цього не знали, тому на багатьох фото у тих жінок та дітей в очах — спокій. Люди думали, що їх просто переселяють в інше гетто. Йшли територією, бачили бараки, поруч їхала машина Червоного хреста, мовляв, для тих, хто не може йти. Але в неї ніхто не сідав. Тих, хто панікував, есесівці відводили вбік і розстрілювали. Обманювали, що ведуть у душ. Насправді — у газові камери. За день убивали близько п’яти тисяч людей».
Стіни дихають смертю
Кожен барак, а їх на площі в 40 квадратних кілометрів було чимало, — окрема жорстока історія. Наприклад, є зал, присвячений дітям. Фактично 20% жертв Голокосту — діти. Їх убивали майже одразу після прибуття. Хоча за час існування таборів там народилися 700 дітей, із них вижили — 46.
У коридорах зі стін на туристів дивляться безумні, голодні очі в’язнів. Під фото вказані дата прибуття до табору й дата смерті. Дехто з тих чоловіків та жінок прожив тут один день. Жахливо, але подумала — може їм навіть пощастило більше, ніж іншим…
Довга кімната, за склом у напівтемряві якесь клоччя — людське волосся! В останні дні табору радянські солдати знайшли приблизно сім тонн лише волосся. То були залишки. Волосся з Аушвіцу дуже цінилося, його скуповували німецькі фабрики для виготовлення матраців, щіток, перук. Пів марки — за кілограм. Про людську шкіру, яку також експортували на фабрики, не дослухала. Не змогла, пішла подихати.
Біля корпусу № 10 — величезна черга з туристів. Він також має жахливу славу, бо був в’язницею у в’язниці. У підвалах корпусу робили перші експерименти з отруєння людей газом «Циклон В». Тут відбували покарання у стоячих камерах. Людина цілу ніч стояла, йшла на роботу, поверталась і стояла знов. Так — 10 днів.
Дуже цікавило, чи приїздять в Аушвіц туристи з Німеччини? «Приїжджає переважно молодь, — каже екскурсовод. — Шість-сім годин ходять територією, слухають, мовчать…».
Простив і відпустив
Окрема тема — зустріч з очевидцями. Ти бачиш і чуєш живих людей, які переповідають не сюжет фільму, а своє власне життя.
Один такий — єврей Зеев Тібі Ран. Йому було 13, коли він із родиною потрапив до Аушвіц ІІ (Біркенау). Дуже жвавий та енергійний у свої 82 роки. Добрий, світлий, навіть розповідаючи про те, що пережив, не втрачав цього світла.
Чоловік народився біля Мукачева, тоді це була Угорщина. До речі, саме угорських євреїв тут було винищено найбільше — 80%.
«Я мав дуже гарне дитинство, поки не прийшли нацисти, — каже Зеев. — У Біркенау всіх розділили: жінок з дітьми окремо від чоловіків. Але я чувся в силі, тому мене лишили з батьком і братом».
Далі чоловіків привезли у табори праці, недалеко від Вроцлава, де Зеев прислуговував у німецького офіцера. Каже, не всі були звірами. Серед солдат теж були такі, що не втрачали людяності. Але малим він бачив справжнє пекло — встелену трупами землю біля одного з таборів.
«Прийшли англійці й нас визволили, — розповідає чоловік. — Вони очищали все від трупів, а ми допомагали. Я, малий і знесилений, тягнув труп якогось чоловіка. Тягнув, а в нього відірвалася рука, а я далі тримав ту руку і тягнув. Бачив, як ув’язнені ходили між тілами та камінням вибивали золоті зуби, трощили черепи. Там помер мій батько, у нього також було золото. Я сам знайшов камінь і легенько вибив його зуби, аби цього не зробили інші. Поклав їх біля тіла».
Багато пережив, але ненависті ні до кого не має, каже Зеев. Страждав, але нікого не звинувачує, не шукає помсти. У ці слова важко повірити. Але, певно, так молодо й легко може виглядати лише людина, яка всім простила й відпустила.
Треба бачити
Циганці з Німеччини Ріті Прігморе також пощастило вижити у таборі — після жорстоких експериментів лікаря Йозефа Менгеле. За її словами, мати Ріти дуже переживала, аби історики не замовчували, що в цих таборах нищили не тільки євреїв, а й циганів. Нині цим перейнялася її донька — у свої роки вона багато їздить по світу, шукає, збирає документи.
Циганів тут вбили приблизно 23 тисячі. У есесівців була маніакальна версія — вони вірили, що цигани мають якісь асоціальні гени. Довго досліджували їхню кров, а потім тих, кого не вбили, — стерилізували.
«Мою матір стерилізували у 1943 році, після того, як вона народила близнят — мене й сестру, — розповідає Ріта. — Лікар Менгеле робив досліди саме на близнюках. Хотів створити расу білявих голубооких дітей. Робив нам уколи в очі, аби з темних зробити світлі. Я досі косоока. Сестра померла маленькою, а мене мати якось забрала».
Ріта Прігморе зі сльозами на очах просила нас дивитися на людей без упередження, незалежно, яка у них мова, який колір шкіри. «Ніколи не засуджуйте іншу людину, що вона не така, як ви, — сказала Ріта. — Це зло ніколи не має повторитися».
Після страшних оглядин повернулися до автобусу. Люди обмінювалися враженнями. Говорили, що під час екскурсії в них німіли руки та ноги, а хтось взагалі відчував трупний запах. Я також.
Після поїздки дійшла висновку, що, крім книжок, які кожному треба прочитати, є ще й місця, які обов’язково треба побачити. Наприклад, ці табори. Треба знати цю історію, аби вона ніколи не повторилася. Ніколи!
 Ворота смерті. «Аarbeit macht frei» (Праця звільняє)
|
Comments are closed.