Не журись!

У Івано-Франківську вже десять років існує неформальна, ніде не зареєстрована, але дуже жвава, ентузіастсько-альтруїстична партія вчителів-пенсіонерів. Вони об’єдналися, аби допомагати один одному. Чужих сюди не приймають, а за своїх стоять горою.

Світлий промінь

Зранку понеділка під кабінетом директора ЗОШ №13 Ольги Драпак стоять з десяток жіночок. Чекають. Усі досить поважного віку, але такі добрі, усміхнені та радісні, що посміхаються всі, хто їх бачить, – навіть якщо йдуть до директорської із якимись проблемами. Радісно й нам, бо ми втрапили на міні-збори партії «Не журись!», а ті позитивні бабусі – її членкині.

Сьогодні в них невеличке зібрання до приємної події – дня народження однієї зі своїх, директорки школи. Привітання швидко перебігли до робочих моментів – чи написала одна із претенден­ток заяву на вступ до партії, чи зібрали інформацію для музею школи та найголовніше – як кожна почувається.

«Я вже 30 років на пенсії, тому дуже тішуся, що ще можу приходити до школи на такі збори, – каже 86-річна вчителька математики Євгенія Чопілко. – Бо тут є спілкування, і це головне. Це світлий промінь у темному царстві».

Тож як усе починалося?

В радості і в горі

Сталося це зовсім випадково, чи не в один голос стверджують педагоги-пенсіонери. Але найцікавіше, що така випадковість переросла аж у десятиліття плідної та потрібної роботи.

«Ми завжди збиралися після уроків у лаборантській – тепер це наше знакове місце, – розповідає колишня вчителька української мови та літератури Іда Пашницька. – Спілкувалися, обговорювали життя школи, говорили про те, що скоро на пенсію. Сумно було від цих думок, від того, що всі про нас забудуть. А 13 вересня 2001 року в нашої найстаршої математички Людвіги Рудик був день народження. Зібралися у тій підсобці, аби її привітати. Раптом двері відчиняються, залітає вчителька української мови і кричить: «Партія «Не журись», вітаю вас!». Це всім так сподобалося, що ми разом крикнули: «Най живе партія!». От з того часу й почали займатися дурницями. І так уже десять років».

Насправді, виглядає, що дурницями в Україні займаються зовсім інші – діючі політичні партії. Та цього разу не будемо про сумне…

Отже, утворилася невеличка ініціативна група, яка почала збирати інформацію, видзвонювати своїх колишніх колег, розповідати їм про таку затію. Результат – на першому зібранні були понад 40 вчителів. І так жарт за жартом, у новоспеченої партії з’явився свій гімн, девіз і статут. Усе, як книжка пише. Кожному видали невеличкий персональний довідник зі списком членів, номерами телефонів та адресами. До речі, зараз у партії вже є 54 людини та десять претендентів – тих, хто незабаром вийде на пенсію, тому що беруть лише пенсіонерів і лише педагогів школи №13. «Чужаків» з інших шкіл не приймають, бо наразі партія не зареєстрована. Але згодом усе можливо.

«Нам дуже заздрять вчителі з інших шкіл, бо не мають такого, – посміхається Іда Пашницька. – А ми просто живемо за пушкінським принципом з «Євгенія Онєгіна»: «Он уважать себя заставил…». Так можуть усі».

Допомагати один одному – ось головне завдання цієї партії, його має дотримуватися кожен. Наприклад, при вступі пенсіонер-педагог пише заяву, мовляв, прошу прийняти мене, потім дає клятву та обіцяє жити за девізом: «Не відкладай життя на потім!».

«Раз на рік ми сплачуємо членські внески по 20 грн., – розповідає голова партії Ганна Яковишин. – Ці гроші беремо на святкові події й на сумні. Правда, інколи до похорону треба докласти. А ось недавно, як потрібно було одній нашій пенсіонерці відремонтувати газову колонку, то все зробили за партійні гроші, бо сама вона ради б собі не дала».

Усі зібрання «Не журись!» відбуваються у школі та бувають двох типів: святкові та робочі. На кожному хвилиною мовчання згадують тих, кого вже немає з ними. Нерідко роблять і поминки за колегами. Але й святкують, ще й як!

«Вітаємо всіх із днем народ­ження. Отак книжечку відкриваю, дивлюся, хто іменинник, і дзвоню, – говорить Іда Пашницька. – А коли кожен тобі телефонує, тоді ти розумієш, що не сам. І на похоронах, ми всі – як одна. У нас навіть є емблема, правда, ще недороблена. Це має бути рукостискання, яке символізуватиме допомогу. Поки що в нас на малюнку вийшло дві жінки: одна – сумна, друга – весела, вони тримаються за руки».

Кожен член партії має дотримуватися таких правил: завжди підтримувати інших добрим словом, дзвонити, вітати, питати, чи потрібна допомога, чи просто цікавитись, як справи. Коли ж хтось хворіє, то пишуть спеціальний графік, якого суворо дотримуються. По черзі відвідують у лікарні, до магазину, якщо треба, ходять, варять їсти.

«Ми, буває, десять разів на день розмовляємо між собою по телефону, – сміється голова партії Ганна Яковишин. – Іноді додзвонитись неможливо, бо вічно зайнято. Моя онучка, коли до мене приходить, ще з порогу просить: «Бабусю, пообіцяй мені, що ти не будеш говорити зі своїми маняшами. Чомусь вона їх так називає. А я інколи ладна розірватись, але ж це так гарно – почуваєш себе потрібною».

Шкільне життя

«Діти люблять молодих і красивих, і я зрозуміла, що мені треба забиратися на пенсію», – якось почула від однієї вчительки. Це сумно й неправда. І «Не журись!» – тому приклад.

«У нас є такі енергійні пенсіонери, що я постійно залучаю їх до громадської роботи, – говорить членкиня партії, директор школи №13 Ольга Драпак. – Робили «Громадський огляд знань». От, прийшла молодь працювати до школи, а хто їм надасть допомогу? Тому й залучила наших пенсіонерів. Вони сиділи на уроках, ділилися своїм досвідом з молодими. Правда, були зауваження, що треба було робити це «тет-а-тет». Але все одно, молодь пройнялася. Вийшло таке собі єднання поколінь і прекрасна співпраця. Почали наші пенсіонери допомагати і клас­ним керівникам з проблемними дітками. Розказували про історію школи, про своїх колишніх учнів, які стали відомими людьми, й цим достукувались до дітей».

До речі, у школі за кожним пенсіонером-педагогом закріплений клас. Також вони збирають невеличкі групи та спілкуються з батьками та їхніми дітьми. Це теж дає позитивні результати. Наприклад, діти стали краще вчитися, не пропускають уроки, декількох хлопців зняли з обліку в міліції. Там діти написали, що після таких співбесід зрозуміли свої помилки.

«Нинішні молоді вчителі теж знають багато, чого не знаємо ми, – каже вчителька-пенсіонер Марія Свирид. – Але ми все одно маємо чим допомогти. От, 1 вересня пенсіонер разом з учителем заходить до класу. І діти вже отримують перший та найважливіший урок – шанувати старшого. У нас і зараз є зв’язок з учнями та школою. Клас­ний керівник, до якого я прикріплена, постійно до мене телефонує, розповідає всі шкільні новини, радиться. І взагалі це чудово, що ми не відірвані від школи і знову вважаємо себе вчителями. Таким ставленням один до одного та інших до нас ми навіть піднімаємо престиж нашої професії».

…За кілька годин спілкування із цими позитивними бабусями, чесно й сама, якби колись зібралась у партію, то лише в цю. Тут усе добре та зрозуміле. Або створила б свою, теж якусь неформальну. Та й, зрештою, наслідувати «Не журись!» може кожен – створити щось подібне, тим жити і бути щасливим. Як би воно не називалося, нехай би було геть маленьким. Аби тільки приносило радість від того, що ти комусь допомагаєш, про когось піклуєшся. І такі самі люди не забувають про тебе.