Легенди великого свята

Чимало свят нашого народу овіяні легендами, переказами, переповідками. Не оминуло це й Великдень. І хоча нині ми сприймаємо ці обряди дещо спрощено, все ж пам’ятаємо традиції наших прабабусь і прадідів.

Як вони святили свічечку у Чистий четвер, аби обійти з нею обійстя. Як на Великдень обов’язково вдягали якусь обновку, що символізувало очищення. Дівчата розмальовували писанки для хлопців, які їм подобалися, а ті співали під дівочими вікнами риндзівки – великодні колядки.

Сила крашанки і поросяти

Студентка Прикарпатського університету Ірина Боцюрко розповідає, що у Надвірнянському районі, звідки вона родом, деяких звичаїв старші люди пильно дотримуються ще й дотепер. «Перед тим, як з’їсти свячене самому, мій дідусь обходить з тим насамперед худобу, христосається (цілується) з нею, каже «Христос Воскрес!». А людина, яка з ним, відповідає: «Воістину Воскрес!». Тоді мій дід торкається тричі свяченим кожної худобини і вимовляє: «Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски». Потім обходить із освяченим сад, пасіку, город, відповідно примов­ляючи, і аж тоді всі входять до хати», – розповідає Ірина.

За переказами фольклористів, у деяких районах Галичини господар благословляв дітей, а вони ставали перед ним навколішки: «Аби вам розум так скоро розв’язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв’язуються». У кого була дівчина на виданні, клали їй паску на голову: «Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!». Малу дитину клали в торбину від свяченого: «Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте».

Кажуть, що коли всю великодню службу вистоїш у церкві з крашанкою, усе уважно будеш слухати й не почнеш дрімати, то ця крашанка не зіпсується навіть через багато років. До речі, такі довголітні крашанки користуються попитом у відьом і нечистої сили: вони намагатимуться виманити це яйце, аби скористатися ним у своїх чаклунських експериментах. Найбільшу силу має крашанка, яка побувала в церкві десять і більше років поспіль.

Ще й понині чи не в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню, вербну (шуткову) і в грабельках. Перша – з хрестом – огороджує хату від зла, вербна дає здоров’я, а в грабельки – вигрібає нещастя.

Окрім писанок та паски, традиційно освячують м’ясо та сало. А передувала цьому ось така історія. За легендою, коли переслідували Христа, він сховався у сіні. Але кури розгребли сіно, відкривши Спасителя. Його схопили, але він зумів утекти і сховався у соломі. Підбігли свині й почали копирсатися у соломі, притрушуючи Христа ще глибше. З того часу Бог благословив свинину в їжу людям. Тому є традиція освячувати на Великдень сало та поросят.

Паляниця для гудзиці

Дизайнер Катерина Малик каже, що в дитинстві, коли гостювала в селі у своїх родичів, то від сусідської цьоці наслухалася усіляких розповідей про різну нечисть, відьом, і їй то було дуже цікаво. Ось, наприклад, після церкви, коли всі люди виходять з хоругвами, аби тричі обійти храм, відьма, якщо така є в селі, стає собі збоку й чекає поки всі обійдуть. Також не достоює вона і служби Божої до кінця. До речі, за давньою традицією, під час урочистого співання «Христос воскрес!» парубки й чоловіки, які стояли на вулиці, стріляли із рушниць і саморобних гармат. За народними віруваннями, такі постріли вбивали чортів.

Катя каже, що її бабця остерігалась таких бесід, та дуже любила розповідати повчальні історії та легенди. Ось одна з них. Колись давно люди знали, хто скільки буде жити – 30, 40 чи 60 років. Йшли якось селом апостоли Петро та Павло й побачили, що якийсь чоловік лагодив паркан. Підходять ближче, Петро запитує: «Чому працюєш абияк?». А той йому: «Що буду марно старатися, коли мені й так з дня на день помирати?». Відтоді за велінням Господа ніхто й ніколи не має знати, коли йому на той світ відходити.

А ще одна – про цінність хліба. Колись хліба було багато-багато й ним не дорожили. Одного разу, коли Христос ішов полем, побачив він, як молода жінка підтирала дитину паляницею, та дуже розгнівався. Спинився, взяв колосок пшениці, і почав тягнути його до самісінького вершечка, аж доки Петро не спинив його словами: «Господи, лиши хоч трохи хліба для собаки та кота, бо вони ж не винні». Ісус послухався Петра й залишив чубок колоска. Тож ми й тепер мусимо пам’ятати про чотирилапих, бо насправді їмо їхній хліб.

А ще є на Гуцульщині цікава легенда про писанки. Невдовзі після Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванад­цятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверима, котрі замкнені на дванадцять залізних замків. Але нечистий ще має силу. День і ніч він рветься на волю, розгризає щороку одинадцять залізних замків і злизує одинадцять залізних дверей. От вже ніби й падає остання перепона, зараз вирветься диявол на білий світ, і настане тому світу кінець. Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони, люди вітаються словами «Христос воскрес!» і обдаровують одне одного писанками. Тоді й поновлюються всі окови на нечистому, всі двері та замки. Тож сидіти за ними дияволу – поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем.