Відомо, що люди на Західній Україні найбільш побожні. І повниться вона дивами. У нас, на Івано-Франківщині, вони трапляються мало не у кожному районі, а в деяких і по декілька. Перерахувати всі майже неможливо. Бо тільки минулого місяця заговорили про появу аж двох образів Христа – у Надвірній та у Надієві Долинського району. «Репортер» вирішив дізнатися, що бачать люди у тих знаках, як їх розуміють, і що думає про такі речі церква.
«А коли скажуть вам: Ось Він у пустині не виходьте, Ось Він у криївках не вірте! Бо як блискавка та вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу, так буде і прихід Сина Людського»
(Матвiя 24:26‑27)
Придивляйтеся добре
Про диво у Надвірній заговорили після свята Андрія. Версій було декілька. За однією – образ з’явився на стіні старого вагончика, що стоїть на церковному подвір’ї. За іншою – на стіні самої церкви. А варіантів про те, хто ж його побачив першим і що саме там зображено – було безліч. Отже, «Репортер» вирішив податися до Надвірної й побачити все на власні очі.
Церкву, біля якої все сталося, нам показав перший зустрічний. Біля старого вагончика на її подвір’ї – з десяток людей. Хто молиться, хто знімає на мобільний телефон. Перед вагончиком – паркан. Збоку стоїть скринька для збору коштів і хлопчик, певно церковний служка, продає свічки.
На стіні вагончика з іржі й справді вималювалося щось схоже на чоловіче лице, чіткіше видно праву половину. І більше нічого. Люди, що стоять поруч, вглядаються в картинку. Якийсь чоловік розповідає дівчині, що є на тій стіні: «Отут збоку – розп’яття Ісуса Христа. Посередині більше видно образочок. Потім по лінії від носа є другий образок». Наче на поміч йому приходить жіночка, судячи з усього з тих, що прислуговують у церкві. Привела за собою кілька молодиків. Підійшла ближче до зображення і, показуючи рукою, почала розповідати. «Отут, що видно? Розп’яття. А тут – обличчя Христа. А там є дванадцять апостолів. А зверху видно церкву й купол, і матінку Божу, яка молиться під церквою. Добре вдивляйтеся», – наставляє вона молодиків.
Тим начебто не дуже й цікаво, але решта люду ствердно киває головами.
Без меж
Повторимось, люди у нас особливо релігійні. І не побачити чуда, яке бачать усі, то наче привселюд-но зізнатися, що ти є грішником, якому не дано бачити. А побачити більше за інших – праведником, якому прийшло велике одкровення. Після розповіді жіночки складалося враження, що всі, хто її слухав, і справді побачили всю змальовану нею картину.
Навіть більше. Кажуть, що після того, як образ з’явився на стіні вагончика, люди бачать зображення Христа і на вікні церкви, і на стіні іншого вагончика, що стоїть неподалік.
Чоловік, що так жваво розказував дівчині про диво, після того, як дізнався, що ми з газети, повідав нам зовсім іншу історію. Абсолютно протилежну. Сказав, що все зроблено людськими руками, а на іншому боці того ж вагончика є маленьке зображення людської голови, наче хтось тренувався її вимальовувати на іржі.
Сам парох церкви Святого Володимира, на подвір’ї якої і стоїть славнозвісний вагончик, Олег Траско, від будь-яких коментарів пресі до приходу єпархіальної комісії відмовляється.
Лишилося порозпитувати у людей, що бачать і в що вірять. Старенька бабуся Марія небагатослівна: «А що ми можемо казати напроти Бога? Це є Бог. То таке, дитино…».
Інша жінка, пані Людмила, розповідає, що почула про подію у маршрутці. «Я взагалі віруюча людина, і то може бути знак. Не можу заперечувати, – каже вона.
– В якійсь мірі я вірю у ці речі. Кажуть, що ці всі об’явлення – попередження. Треба для чогось готуватися. Можливо, аби люди схаменулися, навернулися до правильного життя. Певно, в нашому житті щось таке потрібно. Шкоди нікому не принесе, як людина зайвий раз прийде, подумає, замислиться над своїм життям».
Віра – не дослідження
Сама церква до таких речей ставиться дуже обережно і оголошувати їх дивами не поспішає. У таких випадках спочатку створюється комісія, яка й має зробити відповідні висновки.
Що ж до експертиз, то на це не йдуть. Як каже митрофорний протоієрей Василь Бурак, канцлер Івано-Франківської єпархії УПЦ КП, церква – то є віра, а не якесь дослідження.
Єпархіальна комісія складається з духовенства, десь троє-четверо осіб. Для прикладу, в Надієві, де образ проявився на стіні будин-ку, в якому колись відспівували покійників, священик служить молебні, але офіційно щось говорити церква утримується. «Треба, аби пройшов певний час», – каже отець Василь.
Основними вимогами до дива є дотримання канонів. Наприклад, ікони не мають мироточити на час великого посту, образи з часом мають проявлятися більше, і тут мають бути чудесні зцілення. До речі, в католицькій церкві від 1862 року тільки 66 із 6 тисяч 700 випадків чудесного зцілення були визнані чудесними.
Аби священик мав право розпочати відправи біля того місця, потрібно отримати дозвіл від керуючого єпископа. «Комісія приходить, дивиться, якщо через пару днів образ проявляється більше і ми бачимо, що йде процес, що немає ніякої художества, владика благословляє, аби священик служив. Якщо то є справа Божа, то молитва проявляє образ ще більше», – розповідає отець Василь.
Проте, у більшості випадків все й зупиняється на дозволі служити біля того місця. З часом про диво забувають і люди, і церква.
А от щоби поставити скриньку для збору пожертв, дозволів ні від кого не треба. Збирають гроші зазвичай на якісь благородні речі – побудову каплички чи церкви. Не таємниця, що такі випадки притягують до себе чималі гроші. Варто тільки згадати про образ Діви Марії на старій липі у селі Бринь Галицького району. Місцеві зробили на ньому непоганий бізнес. Народу йшла тьма, кажуть, по десять тисяч на день. А під липою продавали фотографії по п’ять гривень, рекомендували купувати одразу дві – з різних ракурсів. Та й у скриньку для пожертв грошей впало не мало. Гіркий, але факт – на вірі можна непогано заробити.
Про дива говорити однозначно не можна. Скільки людей, стільки й думок. Головне, аби та думка була вашою, а не нашептана бабусею, яка стоїть поруч.
Comments are closed.