Ще кілька років тому такі заклади були закритими. Звісно, коломияни знали, що в інтернаті на Староміській живуть діти. І знали, що діти ті – нездорові. Та гостей сюди не допускали. А дарма. Певно, кожній дорослій людині варто час від часу відвідувати подібні дитячі притулки – щось віддати, щось отримати, відчути чужий біль і свою душу.
Невелике світле приміщення, вісім парт, шафа, телевізор. У куті біля вікна стоїть наряджена ялинка. З шафи на дівчат дивиться купа м’яких іграшок – котики, ведмедики, зайці – з яскравими веселими очима. А самі дівчата (великі сидять ззаду, малі спереду, щоб усім було видно) уважно слухають психолога Наталю Марцінко. Вона вголос читає «Теремок», це називається – казкотерапія.
 Русланці дуже подобається ліпити з глини. Тут її навчили ходити. А зараз вони з Наталією Яківчук роблять веселого зайця |
Хлопців у цьому закладі немає. Дітей з розумовими вадами розділяють. Цей інтернат – третього профілю, для дівчаток, які залишилися без батьківського піклування. Тих профілів, що визначаються важкістю діагнозу, є чотири. Третій не найважчий, але вже передостанній. Крім коломийського, на Прикарпатті працюють ще два будинки-інтернати – у Снятині та Залуччі.
Наталя Марцінко працює координатором в «Українській благодійницькій мережі» та щоп’ятниці приїжджає сюди з Івано-Франківська. Вона веде в інтернаті гончарну майстерню. Такі заняття для тутешніх вихованок – і лікування, і розвиток, і велике задоволення, яке просто написано на обличчях. Адже вони ніколи не навчаться ховати емоції.
«Ну, дівчатка, то хто в нас тепер живе в теремочку? – після появи кожного нового персонажа акцентує психолог. – Жабка? Правильно. А ще хто? Мишка? Дуже добре. Зайчик? Молодці!».
Після казки дівчата ліплять із глини казкових тваринок. Більшість обирає зайця. Наймолодшій «гончарниці» – вісім років. Русланку до інтернату принесли на руках, в неї ще й дитячий церебральний параліч. В інтернаті багато дівчаток з вадами руху. Саме в Коломиї Руслану навчили ходити. Поки що її водять за руки, але вихователь Наталія Яківчук впевнена – дівчинка буде ходити сама.
 Надя – найкраща тутешня вишивальниця – ніколи не посміхається чужим |
«За діагнозами, наші діти не можуть навчитися писати й читати, не здатні повноцінно жити самі, – каже пані Наталя. – Доводиться привчати їх тримати ложку, чистити зуби, хоч трохи прибирати за собою. Вони вчаться. Та все одно за кожною потрібен постійний догляд, особливо за маленькими».
Наталія Яківчук працює в інтернаті вже понад 10 років. Прийшла зі звичайної школи. Каже, було важко звикати психологічно, зараз уже легше. Вдома у виховательки – п’ятеро своїх дітей, які кажуть, що вона значно більше уваги приділяє інтернатівським, але не нарікають, бо все розуміють.
«Наші дівчатка матеріально нічого не потребують: годують їх п’ять разів на день, одягу – повний склад, усе є, – говорить пані Наталя. – Хіба фруктів не вистачає, бо дорого, та кондитерських виробів. А найбільше їм бракує спілкування. Хоча декого відвідують батьки чи сусіди. Крім того, приїжджають різні гості, меценати, привозять подарунки. Для відвідувачів робимо святкові ранки, дівчата читають вірші. Звісно, вони можуть учити один вірш по півроку, для них це досягнення, тим більше воно того варте. А як наші дівчатка співають! Дорослі здорові чоловіки при цьому іноді плачуть, як діти».
 Наталя Марцінко допомагає дівчатам ліпити казкових персонажів |
…Психолог Наталя Марцінко ходить по класу, від одної до іншої, допомагає. Кожній потрібно приділити увагу, їм це надто важливо. Дівчата наполегливо працюють. У когось не виходить, руки не слухаються, одна нервується та ламає вже зліпленого зайця. На обличчі – щирий сум, але без гніву. Наталя підходить до дівчинки, заспокоює, вони разом заново ліплять того зайця.
«Я спочатку надто переживала, щоразу виснажувалася, – каже психолог. – А тепер чекаю кожної п’ятниці для зустрічі з ними. Ці діти дуже щирі. Вони багато беруть, а дають – ще більше».
За словами Наталі, за чотири місяці занять вони наліпили багато різних тваринок. Знищувати вироби не можна, а складати вже нема куди – потрібен стелаж…
У куточку біля вікна сидить Надя. Вона вже доросла, їй 26, у будинку – з шести років. Надя – найкраща вишивальниця інтернату та взагалі молодець. У неї надсерйозні сірі розумні очі. Вихователь каже, що дівчина сама навчилася читати й писати. Минулого року Надя попросила пані Наталю, щоб та допомогла їй знайти батьків. Аби просто знати, що вони є. Поки що це не вдалося.
 Юля дуже просила сфотографувати її з любимою вихователькою |
Дівчата потрапляють сюди по-різному. В декого з них життя «до інтернату» було справді жахливим. Батьки-пияки, пошуки їжі на смітниках, крали, просили, замерзали та голодували. Але багато тих батьків пам’ятають, навіть позбавлених батьківських прав, люблять їх, чекають.
«Наші діти дуже відчувають добро, – говорить Наталія Яківчук. – Вони майже такі самі, як звичайні, тільки не мають хитрості та агресії. І більшості з них у нас краще, ніж з їхніми батьками. Але всі хочуть маму. Наприклад, є діти, чиї батьки позбавлені піклування, вони питають, коли приїде мама, я кажу – скоро. Не можна забирати в дітей надію».
Нині в будинку-інтернаті живуть 65 вихованок. Крім маленьких, є й молодіжне відділення – 29 дівчат віком від 18 до 35 років. Раніше в подібних закладах їх тримали тільки до 25-ти, а два роки тому підняли вікову планку. Дорослих, залежно від діагнозу, відправлятимуть або до геріатричних пансіонатів, або до спецлікарень.
От, чого точно не хотілося б бачити – як хтось із них після 35 років залишатиме цей дім.
Comments are closed.