У селі Ямниці Тисменицького району з 1970-х працює станція аерації. Тут очищають каналізаційні стоки з Франківська і вже чисту воду повертають до Бистриці.
Чотири роки тому за кредитні кошти Світового банку на станції зробили реконструкцію. З сучасним обладнанням працювати стало легше. Втім, без проблем не обходиться. Яких? Поїхали, подивимось.
Замість очистки води – сортування сміття
До станції аерації власною автівкою підвозить прес-секретар КП «Водоекотехпром» Володимир Шпег. Дорогою розповідає, що екскурсії на очисні споруди – не дивина. Особливо популярні серед дітей. Буває, що звертаються й свідомі мешканці.
«На тиждень бувало і по дві-три екскурсії, – говорить Шпег. – Люди звертаються, але в нас немає транспорту, аби забезпечити довезення дітей. Потрібно писати листи на мерію, але там не поспішають давати автобуси».
У будь-якому разі приймають усіх охочих. Мовляв, що більше людей знає, як поводитись із каналізацією, то менше потім проблем.
«Та навіть вушна паличка, кинута в унітаз, здатна вивести з роботи великі лопаті насосів, – каже Володимир Шпег. – Люди перетворили каналізацію на смітник – наші працівники змушені займатися ще й сортуванням відходів».
На території у 25 га – акуратні газони та охайні будівлі. Неприємного запаху майже нема. З адмінбудинку виходить Галина Команяк, технолог, начальниця екологічної дільниці. Вона працює на «Водоканалі» вже 26 років.
Проводить екскурсію територією – розповідає про роботу станції.
Стічні води з міста та каналізаційні стоки з Тисмениці спершу потрапляють до приймальної камери. У центрі Франківська колектори старі, каже пані Галина, тому до них потрапляють і дощові води, і побутова каналізація. А от при зведенні нових будинків, каналізацію одразу розділяють: дощова вода окремо йде в річку через очистку, а на станцію спрямовують лише побутову.
«Очисні споруди розраховані на 90 тисяч кубометрів стічних вод на добу. Вчора ми прийняли 75, а коли дощ, то може бути й 100 тисяч, – розповідає Галина Команяк. – Якщо сильні дощі, ми не справляємося – нас топить. Очисна решітка забивається й робиться щитом – не пускає воду. Тоді – аврал! У таких ситуаціях доводиться скидати воду напряму в річку, але маємо попередити екологічну службу і нам за це одразу виставляють рахунки».
За словами пані Галини, екоінспекція постійно контролює якість очищення. Аби не скидати воду напряму, потрібно побудувати накопичувач, в який під час сильних дощів можна було б заганяти воду, а вже потім качати звідти. Але на це потрібні кошти, яких наразі немає.
На станції аерації очистка проходить у два етапи: механічний та біологічний – з допомогою мікроорганізмів, що переробляють органіку на вуглекислий газ і воду. Жодної хімії не використовують.
Граблини й бактерії
Перший етап механізованої очистки – граблини, які затримують велике побутове сміття. Галина Команяк каже, через низьку побутову культуру людей у каналізації опиняється все – баклажки, шмати, інший непотріб.
У підвалі – двоє автоматичних грабель німецького виробництва. Ще одні не працюють через поломку. Теоретично, вже на цьому етапі робота мала б бути автоматизованою. На практиці ж перед сучасними дорогими граблями – звичайні металеві решітки. Час від часу працівник дістає і навантажує з них у тачки те, чого у стічних водах не мало б бути: пластикові пляшки, предмети гігієни і т. д. Заняття не з приємних, але іншого виходу немає.
Якщо трапляються рештки їжі, то їх вивозять на мулові поля, аби перегнивали. Сміття тут сортують, везуть на полігон у Рибне, а воду подають насосами на пісковловлювачі.
Там воду очищують від піску і знімають жир. Його згрібають разом із дрібним сміттям, якого теж не мало б бути. Коли жироприймач заповнений, машиністка насосних установок Марія Савчук спеціальною лопатою навантажує сміття на тачку і вивозить.
«Пісок осідає на дно, звідти насоси качають його на сепаратор, там з нього відтискають воду і повертають назад на очистку, а пісок відвантажують в баки», – продовжує Галина Команяк.
Каже, за добу збирається два такі сміттєві баки. Окрім піску, далі дрібний непотріб: кісточки, сірники, палички – усе, що люди кидають на землю чи у водостічні решітки. Трапляється ще й каміння чи навіть асфальт.
«Пісок є на всіх очисних, навіть за кордоном. Раніше у нас не було пісковловлювачів, то він забивав і насоси, і обладнання. Тепер очистка краща, – каже технолог. – У Польщі є автонавантажувачі, які висипають зібраний пісок. Там працівники на станції аерації в білих тапочках ходять, а в нас – з лопатами і тачками».
Далі – первинні радіальні відстійники.
Це третя стадія механічної очистки. На цьому етапі є відстійники глибиною 3 м і діаметром 24 м. Тут найменші частини осаду й жир забирають, а очищена вода йде на біологічну очистку.
«Під час реконструкції поляки розрахували, що на такий об’єм стоків нам достатньо чотири відстійники. Та з березня нам кидали ще й фільтрат зі сміттєзвалища з Рибного і забруднення були дуже сильні. Ми не справлялися, тож запустили ще один відстійник, – говорить Галина Команяк. – Ми – єдині в Україні, хто погодився приймати фільтрат. Бо для цього потрібно на місці будувати ще одні очисні споруди, щоб хоч трохи знімати забруднення, тоді нам було б легше їх приймати».
На стадії біологічної очистки до води додають мулову суміш з мікроорганізмами.
«У цій суміші під мікроскопом можна побачити близько 20 видів бактерій, – каже пані Галина. – Воду насичуємо киснем, щоб анаеробні бактерії почувалися добре. На очищення води потрібно приблизно 11 годин. Коли мулу замало – стоки недоочищені, коли забагато – забруднення може не вистачати і голодний мул спухає. Аби регулювати кількість мулу і відповідно якість очистки води, кожного ранку робимо аналізи».
Останній етап – відстоювання. Якщо у воді ще є якийсь жир чи осад, тут його збирають і звідси очищена вода вже йде в річку.
Для України – дивина, для Європи – норма
«Нині найбільша наша проблема – відходи, – говорить Галина Команяк. – Ми зберігаємо їх на мулових полях, але їх вже не вистачає. 25 га території завалені органічними відходами. Коли вони висихають до вмісту вологи у 74 %, їх можна використовувати як торф. Але сьогодні нашого торфу ніхто не хоче».
Намул тут планують спалювати, аби утворювати газ та електроенергію. Технолог каже, що є й розроблена документація. Але на це потрібно ще 10 млн євро. Коли на станції аерації планували реконструкцію, другим лотом мала бути переробка мулу, але Світовий банк на це кредит не виділив.
Реконструкцію очисних споруд завершили у 2014 році, витратили 6,8 млн євро кредитних коштів. Технолог каже, за ці гроші зробили максимум, втім у Європі в очистку стічних вод вкладають значно більше. Наприклад, у сусідній Польші, в місті Бидгощ, яке за кількістю населення – як Франківськ, очисні споруди звели за 138 млн євро.
«На всю Україну під реконструкцію потрапили лише очисні споруди Франківська і Кременчука. Усі решта – на старому обладнанні. Усі, хто до нас приїжджає, приємно шоковані від того, що бачать. А ми їздимо у Європу і хочемо, щоб було як у поляків, – говорить Галина Команяк. – Наша вода іде в Бистрицю, далі – у Дністер. А звідти воду беруть Чернівці, Молдова. То минулого місяця до нас приїжджала делегація з Кишинева. Вони подивилися і сказали, що спокійні – після нас воду можна брати».
Розповідає, що нині також до реконструкції очисних споруд готується Львів, який за допомогою ЄС зміг залучити потрібне фінансування. Тож львів’яни теж приїжджають до Ямниці, набираються досвіду.
«Ми обладнанням задоволені – корейські повітродувки, італійська аераційна система, – говорить Галина Команяк. – Це не порівняти з тим, що було 26 років тому. Якби ще люди нам не шкодили, було б значно легше».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.