Маленький рудоволосий Любчик наробив руху на всю область і навіть за її межами. На повідомлення, що в лісі в Рожнятівському районі загубилась дитина, кинулися зо дві сотні небайдужих людей. Любчика знайшли атовці з Калуша – Олександр Соколовський і Йосип Сарахман.
Кажуть, досі не можуть оговтатися, але дуже щасливі. Згодом планують навідати малого непосиду, пише “Репортер”.
З-за столу до лісу
З Олександром Соколовським зустрічаємося в Калуші, у місцевій спілці бійців АТО. Тут постійно рух, люди заходять і виходять. І кожен розпитує Соколовського про дитину й пошуки.
Олександр пішов на війну в серпні 2014-го, демобілізувався у вересні 2015 року, а в грудні очолив спілку учасників АТО Калущини. До того працював у спортшколі тренером з боксу. Каже, якщо до війни більше цікавили змагання, результати, нагороди, то зараз йому просто добре бути з дітьми, спілкуватися з ними, тренувати. З війни повернувся одразу в роботу, і то була найкраща адаптація, бо постійно зайнятий, постійно з дітьми. Каже, так дурне в голову не лізе.
У суботу, 2 червня, близько 18.00, до нього зателефонував учасник АТО Олег Бутусін і повідомив, що в Чорному лісі загубився хлопчик із села Петранка. Пас з дідусем корову, той відволікся, а малого вже й нема. Бутусін з боку Грабівки організував пошукову групу, мовляв, долучайтеся.
До теми: З Росії у «Правий сектор». Родина Бутусіних переїхала на Франківщину
Олександр видзвонив хлопців зі спілки, написав у Facebook, що є машина, хто хоче – збираються та їдуть. Зібрали кілька машин звідусіль – десь 26 людей.
Розповідає, що якраз більшість атовців були на дні народженні у дружини побратима, то всі просто встали з-за святкового столу і поїхали в ліс на пошуки дитини.
Сліди в болоті
Соколовський розповідає, їхали туди, то його хлопці мали тепловізори та прилади нічного бачення. Але нічого з того не згодилося, бо ліс мокрий, багато бліків від ліхтарів і важко було щось розгледіти. Додає, що у пошуках допомогли координація та злагодженість дій.
«Коли приїхали, спершу був хаос, але потім наш побратим Василь Рогацький усіх пошикував у лісі, перерахував і давав настанови, – розповідає Олександр. – Поділились на групи, розділили сектори. Він одну групу повів, а ми в іншій пішли».
Сліди дитячої ніжки на болоті.
Соколовський з Сарахманом відстали від групи й заблукали. Зайшли в якийсь хащі, пробували звідти вилазити в бік відкритої галявини, але на болоті побачили сліди маленької ніжки. Вирішили залишитись на місці, видзвонити інших, аби разом прочісувати територію.
До теми: Сім’я атовця з Франківська намріяла двох дітей, хоч лікарі казали – ніколи
Йосип Сарахман розказує, що блудили лісом годин дев’ять. Мокрі, втомлені, сил майже вже не було. Олександр підбадьорював побратима. До речі, Сарахман досі служить – уже третій рік. Зараз служить у батальйоні Кульчицького. В неділю мав їхати на бойове злагодження. І поїхав – після пошуків дитини.
Біля тих слідів атовці стояли до 40 хвилин. Почули голоси хлопців, почали на них відгукуватися. Раптом, здалося, що почули якийсь жіночий голос. Була вже півшоста ранку. Не здивувалися, бо тоді й жінки вийшли на пошуки, але потім почули дитячий плач і слабеньке: «Тато». Тоді вже рвонули туди.
Нині Йосип сміється, що знайшли дитину двоє атовців – один недочуває, а інший погано бачить.
Рудий шибеник
«Може, метрів 50 від того місця, де ми стояли, побачили хлопчика, – розказує Олександр. – По орієнтирах він мав бути у червоній футболці, а виявився у зеленій смугастій і в зеленій кепці. Я ще біжу і думаю, чи це та дитина?».
«Ми його як знайшли, то розцілували і в плач, – сміється Йосип. – Але то такий капарник малий! То не простий хлопчик. Хотів би в тата розпитати, думаю з ним пригод було багато. Він на чотири роки не виглядає, а на всі шість. Питаю: «Друже, ти Любчик?», а він: «Ба», «Ти змерз?» «Ба». То на місцевому діалекті – так. Такий рудий-рудий. Може бачили колись «Єралаш», то там теж був такий рудий шибеник. Питаю, ти більше корову пасти не будеш, а малий відрізає – «Буду!».
За словами Олександра, дитина зовсім їх не злякалася. Був тепленький, сухий. «Було враження, що він лише прокинувся, – каже Соколовський. – Почув, що хтось кричить і почав плакати. Коли ми вже загорнули його в куртку, тоді почав труситись. Може, в нього була температура. Не знаю».
Йосип розказує, що телефоном зв’язалися з поліцією, не могли пояснити, де знаходяться, але попросили, аби копи включили сирени й мигалки. Так на них і вийшли з лісу.
«Я Любчику по дорозі сказав, що заберу до себе на секцію з боксу, – посміхається Соколовський. – Буде час – в гості заїдемо з цукерками. Згадую за того Любчика, аж погано робиться. Не розумію… Запав в душу. Дітей треба берегти. Я уявляю собі стан тих батьків. Коли тато дізнався, що дитину знайшли, то аж свідомість втратив».
Хепі-енд
Дорогою атовці зустріли ще двох хлопців – один із Лисця, другий – з Богородчан. Кажуть, там люди поприїздили звідусіль. Їм навіть з Тернополя дзвонили, що приїдуть на поміч.
А на поляні – поліція, пожежна, швидка, квадрокоптери, квадроцикли, трактори, коні. Все, як у фільмі, сміються.
«Усе побігло до нас. Тато кинувся йому в коліна, просив пробачення, – пригадує Сарахман. – Усі щасливі. Той Любчик – залізний козак. В такому складному лісі – сам. Не даремно там партизани ховалися. Він – козачисько!».
Коли дитину забрали, рятівники пішли на Грабівку до машини і щасливі поїхали додому.
«Таке було полегшення на душі… – Олександр ледь стримує емоції. – Я коли служив… Ми в Тошківці, потім в Авдіївці стояли, почався навчальний рік, і діти пішли до школи. Просто, бачити дітей… Де є діти – там життя. В мене за той ранок двічі сльози на очі набігали. Коли ми малого знайшли і коли тато взяв дитину на руки – це був капець. Такий маленький хлопчик викликав у дорослих людей стільки людяності».
Тепер – ні на крок
Мама малого непосиди Юлія Пиц телефоном розповідає, що їх уже відпустили з лікарні. Лежали у дитячому відділенні в Рожнятові. У Любчика часткова пневмонія. Відпустили, бо хлопчик дуже плакав, що хоче додому.
Серед всіх Любчик – ще той непосидюх, найшустріший.
Про той довгий суботній день Юлія і згадувати не хоче. Каже, як у страшному сні. «Любчик розказував, що хотів догнати дідуся, чув як ми його шукали, як кричали, але йшов на відлуння – в інший бік, – говорить мати. – Ввечері чув, але не мав сили крикнути. Він казав, що не спав, а просто лежав собі».
Зараз, каже мама, ні на крок від себе не відпускає. Те, що пережили з чоловіком, не може висловити.
У подружжя троє діток – Любчик середущий. Розказує, що в них велика родина. Живуть з родиною чоловікового брата, у якого двоє своїх дітей. Серед п’яти Любчик – ще той непосидюх, найшустріший.
Дякує Богу і всім людям, що долучились до пошуків. Планує навідатись з сином до Калуша, як лиш трохи одужають – аби познайомитись з рятівниками Любчика.
