Доріжка з гравію, на якій гріється сірий кіт, веде до затишного приватного київського будинку.
Його у 50-х роках власноруч збудував ветеран Другої світової війни Костянтин Чубуков.
На кухні біля столу уже зібраний армійський рюкзак. Онука ветерана – Юлія Паєвська – за дві години сідає в потяг на Маріуполь. Звідти – на Широкіне.
Уже п’ятий рік війни вона живе там, на першій та другій лініях фронту. Рятує і вивозить поранених.
Як це – бути онукою ветерана і медиком на війні, і чим є для неї 9 травня, Юля розповіла “Українській правді. Життя”.
“Про саму війну дід мало розказував. Тільки тепер розумію, чому. Люди, які не мали стосунку до війни, не розуміють одразу, про що ти. І це добре, що вони можуть собі дозволити не розуміти. Значить, ми там не даремно”, – заварює каву онука ветерана з позивним Тайра.
Малою вона кілька разів ходила з дідусем на парад 9 травня. У цій родині цей день завжди був святом, але без героїчного пафосу.
“Він більше любив ходити до пам’ятника Невідомому солдату, на схили Дніпра, – червоніють очі Юлі. – Завжди довго там стояв. Нічого не казав”.
Квіти завжди туди носили: бабуся, мама, всі. Ніколи не чула від нього дифірамбів КПСС чи чомусь такому. Завжди поважав воїнів, загиблих, дуже їх шанував.
Дідусь очолював розвідку в штабі військово-повітряних сил на Ленінградському фронті та керував розвідкою штабу 13-ї Повітряної армії під час Другої світової.
***
Він ніколи не розповідав онуці про страхи війни чи бої.
Згадував про життя у Пітері під час блокади Ленінграда, як ділився там пайком з чужою родиною з дітьми.
“Розказував прикольні речі. Він впровадив систему фотографування з літака. Доти не було цього в таких масштабах, наскільки я зрозуміла. От йому треба було підтвердити дані аеророзвідки. Це був 42 чи 43-й рік”.
Тривала блокада. Він поїхав на передову. Там стояли балтійські матроси, яких зняли з суден і поставили на першу лінію тримати оборону.
Розвідник дав їм завдання: потрібен “язик”. Тобто людина з протилежного табору, яку можна “розпитати”. Чим вищий ранг, тим краще.
“Хлопці сказали: “Ок, бухла даси?”. Каже: “Канєшно”. Пішли. Дід довго чекав, потім шухер з того боку, стрілянина. Хлопці прибігли і на штиках йому під ноги кинули чи то генерала, чи кого. Якийсь високий ранг, але він був уже мертвий. На жаль, замість розвідки вийшла розвідка боєм, – сміється Юля. – Дід був дуже вражений їхньою сміливістю”.
Ветерана нагородили чотирма зірками шанованої бойової нагороди “Красного знамени”, орденом Леніна та багатьма іншими орденами та відзнаками. Нагороди досі лежать у Юлі вдома – у сейфі.
Коли він вийшов у відставку у 50-х роках, йому запропонували вибрати будь-яке місто для життя на території СРСР. Вибрав ділянку у Києві: сам родом з Миколаївщини, дружина – з Полтавщини.
Збудували будинок, у якому народилися діти та онука.
“Дідусь мене виховував. Жодного разу не підвищив тон. Це були чемні накази, – сміється Юля. – Сказати “Ні” було майже неможливо. Він був неймовірним. Як явище природи. Ти можеш ображатись на дощ скільки завгодно, але від того він не перестане іти”.
“Завжди мені пояснював, що немає більшої честі для людини, ніж захищати свою землю. Вчив, що все мусить бути по-справедливості. І що треба жити так, щоб не було соромно перед самим собою. Думаю, це найважливіше в житті.
Не переступай моральних кордонів, роби так, щоб принести якнайбільше користі.
Я живу не для себе… іноді для себе”, – сміється.
***
Юля вчилась робити перев’язки і накладати джгути ще з 1 класу.
Цьому її вчила шкільна медсестра. Вона була санінструктором під час Другої світової. За це отримала рідкісну медаль, яких всього 30 у світі.
“Вона була фанаткою своєї справи. Щотижня брала дітей з першого до останнього класу – і перев’язки, джгутування. Дуже серйозно все було”.
Тому не дивно, під час революції Тайра стала медиком Євромайдану.
Позаду залишилась робота дизайнера і тренера з айкідо, цим бойовим мистецтвом парамедик займалась понад 20 років.
У березні 2014 року Тайрі зателефонував знайомий. Попросив стати тренером з тактичної медицини. Вона нашвидкуруч перерила англомовні та франкомовні ресурси і зліпила курс.
“Самодєлка на колінах вийшла непогана. Було кілька некритичних помилок, я їх потім виправила.
Почала викладати. У квітні 2014 поїхала на Донбас медиком. Зрозуміла, що більше потрібна там. І без вагань залишилась”.
“Для мене Майдан ще не закінчився, він досі триває. Досі продовжую те, що робила там.
А саме надавати пораненим першу допомогу і довозити їх у якнайкращому стані до госпіталів чи лікарень.
За чотири роки об’їздила весь фронт: Щастя, Попасна, Золоте, Авдіївка, Світлодарська Дуга, Широкіне … Перша та друга лінія фронту.
Вдома залишились чоловік та донька-підліток”.
Дідуся-ветерана уже давно не було – він помер до незалежності.
***
Юлину групу називають “Ангелами Тайри”. На їх рахунку – близько 400 врятованих життів.
Вони знайшлись ніби самі та працюють безоплатно. За чотири роки війни “ангелами Тайри” стала майже сотня людей.
“Не люблю слова “волонтер”. В ньому є відтінок непрофесійності. За чотири роки ми вже такі профі, що мама дорогая. Ми добровольці – ті, хто свідомо і щиро робить те, що робить”.
Її підрозділ повністю фінансують українці. Дають бабусі по 20 гривень. Іноді просто зупиняють на дорозі: “Тайра, ми тебе впізнали. Держи 500 гривень, сама знаєш, що треба купити хлопцям”.
“Іноді меценати великі суми скидають, і це кльово, бо ми тоді можемо відремонтувати машину. Ми підрозділ ASAP (української громадської організації військових парамедиків – УП), і фінансування йде через нього.”
Вона не пам’ятає людей, яких витягувала. Хіба до того їх добре знала. Але чітко пам’ятає поранення.
“Іноді мене в Києві зупиняють: “Тайра, ти мене везла! Пам’ятаєш?”. Я: “Е-е-е… А де поранення було?” – “Там і там” – “А-а-а! Згадала!”.
Поранений, який вмирає, і здорова людина в “цивілці” – абсолютно різні люди, їх важко ідентифікувати.
Режим в “ангелів” може бути різним, залежно від точки фронту і ситуації на ній. Може бути “пекло”, а можна й кілька місяців сидіти і місцевим “гайморити лікувати”.
“Ми також опікуємося цивільними у зоні конфлікту. Вивозимо їх іноді дуже важких до лікарень, бо “швидкі” туди не їздять, а хтось мусить це робити. Військові медики теж набирають силу, вже молодці. Думаю, скоро ми станемо їм не потрібні. Буду рада. Може, тоді піду в ЗСУ”, – каже Тайра.
Її підрозділ рятує також поранених бойовиків.
“Так само за ними доглядаю, дивлюся, щоб все було ідеально. Не можу сказати, що палаю любов’ю до сепаратистів, але коли ти зрізаєш з пораненого одяг – ти просто бачиш пораненого чоловіка, який потребує допомоги і кричить, як йому боляче і погано.
А ще це наш обмінний фонд, щоб зберегти йому життя і обміняти на наших полонених”, – пояснює парамедик.
***
Тайру часто питають цивільні, що вони можуть зробити у війні.
Кажуть: “Ви, напевно, нас ненавидите, бо ми тут фарбуємо волосся, а ви там не можете іноді помити голову”.
“Кажу: “Ні фіга. Ми там якраз для того, щоб ви мали можливість фарбувати волосся, носити гарне вбрання, чепуритися. Але не забувайте про фронт. Ви можете стати зброєю в інформаційній війні”.
У ній Україна на рівні держави прос*рає вщент. Знову, як на Майдані, маємо брати все в свої руки: пояснювати, чому так сталося, як так сталося. Бо інформація московськими ЗМІ дуже перекручується. Можна брати не зброю, а клавіатуру, говорити з людьми.
– На 5-й рік ви бачите кінець війні? – питаю.
“Не бачу. Бачу, що змінюється в позитивний бік ставлення до України з “того” боку, але чим більше крові, тим більше грузне людський фактор. Кров за кров. Не можна лишити так, як є, щоб всіх обняти і все. Занадто багато крові. З обох сторін”.
Треба зайняти територію до кордону, зайняти кордон, і хто не згоден – хай виїжджає.
Хто заробив на суд – того під суд. Тільки так. Я не схильна до каральних операцій. Ми не фашисти і не карателі, але дід мене вчив, що все має бути по справедливості.
Вони порушили закон – вони мусять відповісти.
***
Тайра рідко буває вдома. Кілька днів раз на місяць, а то й раз на два.
9 травня вона ще буде на фронті. Цей день для неї – День пам’яті. Не тільки про діда, але й про війну.
“Я знаю, що це таке. В СРСР було: “Війна – це святе, героїчний процес”. Я схильна до того, що Друга світова – це саме трагедія. Про неї треба пам’ятати, щоб вона не повторилась”.
Коли Юля приїжджає до Києва, ходить на цвинтар, де поховані військові, її дід та інші родичі-ветерани.
“По дорозі до дідуся є нова ділянка. Там сплять мої загиблі побратими війни на сході. Заходжу і до них. Так пересіклися для мене дві війни. Я горджусь моїми рідними і побратимами зі всіх часів, що не жаліючи себе захищали свою землю і свободу жити вільно.
Війна мене навчила, що кому судиться померти, той помре. А мені здається, що цій країні судилося стати сильною, вільною і офігенною. І я вірю, що так воно і буде. А ми можемо на це впливати – кожен окремо”.
