На початку січня один із кращих голкіперів в історії франківського футболу Тарас Михайлович Белей відсвяткував 70-річний ювілей. В ексклюзивному інтерв’ю для SportIF голкіпер розповів про стосунки з “Даугавою”, московський “Спартак” та дух суперництва між Франківськом та Львовом.
“Микулець любив і пенальті пробити і в полі побігати”
– З чого почалось Ваше захоплення футболом?
– Як і у всіх, все почалось з дворового футболу. Я жив в самому центрі, на розі Січових Стрільців і Шевченка. Всередині у нас був майданчик і ми там з хлопцями грали. Згодом був турнір на кшталт сучасного “шкіряного м’яча”, хоч він ще тоді так не називався. При чому я грав на полі, а потім, чи то наш воротар не прийшов, чи щось з ним сталось, і я став на ворота. І мене, вже як воротаря, взяли у школу футболу при “Спартаку”.
– Ви в дуже молодому віці потрапили у професійну команду. Вам на той момент було всього вісімнадцять.
– Раніше ще навіть. В принципі, тоді я був у школі футболу при нашому “Спартаку”. Там були тренери хороші, тоді зі мною дуже багато працював Маркіян Рипан. Праця не минула даром і Мирослав Думанський помітив мене і запросив у команду. Це було в 65-му році.
– Пам’ятаєте дебютні матчі в “Спартаку”?
– Тоді у мене якраз були випускні екзамени. І виявилось так, що у команді не було кому грати. Ми їхали в Суми і Харків. Вдало відіграв ці дві гри – 0:0 та 2:0 виграли. З того й все почалось. Потім приїхав, здав екзамени і на повну почав з командою їздити.
– Неймовірно, але після двох сезонів у “Спартаку” франківському. Вас запрошують до “Спартака” московського. Небувалий перехід, як на ті часи.
– Мені було майже двадцять. Восени у нас проходила всесоюзна першість серед профспілкових команд, тож вони побачили мене на тренуванні. Саме Андрій Старостін помітив мене і взяв у збірну “Спартака”. Тут проходив відбірковий тур, а фінальні ігри були на Закарпатті, тож я зі всесоюзною збірною “Спартака” поїхав в Ужгород грати ігри. Колись Микулець грав у “Спартаку”, і коли я вже повернувся з Закарпаття, запитав: “Ну як там виступили? І що вони сказали?” Я відповів :”Та нормально виступили, сказали що передзвонять”. Довго вони не дзвонили, потім Микулець сам подзвонив Старостіну, і сказав мені, що беруть на збори.
– Як сприйняли в команді?
– Маслаченко добре сприйняв. Окрім мене і Маслаченка, там вже були три воротарі Лісицин, Кавазашвілі. Маслаченко дуже багато мені дав саме як гравець. Ми з ним нормально працювали. А з тими іншими була конкуренція. На той момент Маслаченко був основним голкіпером. Та склалась така ситуація, що він був прямим, любив відверто говорити з тренерами. А от Симоняну, що тоді був тренером, це дуже не подобалось. Тому Маслаченко й вимушений піти з команди. В останній сезон, скажемо так, в центрі захисту грали два півзахисники, тому Володя Маслаченко тягнув на своєму горбі всю команду. І ми тоді стали бронзовими призерами. У нього почався конфлікт з Симоняном і я трошки задіявся в тому конфлікті.
– Чому не склалося в Спартаку?
– Хоч Маслаченко вже тоді закінчував, та скоріш через брак досвіду ігор на такому рівні. Мені треба було награватись. Шансу не давали, не давали, а потім кинули у “м’ясорубку”. При чому там ситуація, що навіть капітан команди Хусеїнов та інші просили за мене, та Симонян вирішував по-своєму. Мені боялись довірити місце у воротах, а награвали Лісіцина. Коли прийшов момент, що треба грати, Лісіцин відмовляється, мене кидають в бій і з ростовським “СКА” я невдало зіграв. От тоді я саме побачив відношення в команді. Потім приїхали до Франківська грати товариську гру, тут тренером був Вадим Кириченко і почав кликати додому. Старостін тоді не хотів відпускати, просив залишитись, хоч він бачив що у нас конфлікт з Симоняном. Казав: “Тренера не вічні, все поміняється”. Та все ж вирішив повернутись до рідного Франківська.
– Що найбільше запам’яталось за час перебування у Москві?
– Багато поїздив за кордон. Побував у всіх проблемних країнах, в які важко сьогодні потрапити – Сирія, Іран, Ліван, Йорданія, Ірак. Найбільше мені сподобався Ліван. Чисто європейська країна, колишня французька колонія, найбільш цивілізована країна серед тих, де побував.
– Це було турне “Спартака”?
– В кінці сезону домовлялися про таке турне для підвищення інтересу “Спартака”, для популяризації товариства. Ми проїхали весь Близький Схід. Зокрема, виграли кубок Дружби в Ірані, куди приїхали близькосхідні збірні, а ми виступала командою. Кубок важив 32 кг чистого срібла, десь в мене є ще фото з ним. Важкенький був (посміхається – ред.). А у Лівані, до прикладу, ми грали так звані “вдячні” ігри.
– Згодом повертаєтесь до рідного “Спартака”, де збирається доволі цікава команда.
– Майже всі були місцеві, один Мартиненко лиш рахувався приїжджим, який з Вінниці приїхав до нас. А так майже всі місцеві, та й одного віку підібралися. Коли я прийшов, то перший сезон нам не вдався а от у 1972-му, коли прийшов Лукашенко, то ми вже краще виглядали, пройшли нормальні збори. Тоді було так, що чотири гри вдома, чотири на виїзді, адже багато команд з Донбасу (Горлівка, Єнакієво, тощо) були в нашій лізі. Ми перші чотири домашні гри виграли з однаковим рахунком 2:0. У гостях там теж десь нічию, десь виграли і після того вже не відпускали лідерство до кінця сезону та посіли перше місце.
– В плей-офф вас очікувала “Даугава”. Ви так могли і не зіграти у тих поєдинках.
– Так, мене вже тоді в армію забрали. Тоді в мене в Москві квартира була. І я числився у московському воєнному окрузі. Мене вже там виловлювали як могли. І виловили так, що в одинадцятій годині вечора подзвонили в двері і майор вручив повістку. Вийшло так, що я вже її підписав і 7 листопада мене забрали в армію, а поєдинки з “Даугавою” були під кінець місяця. Дякуючи тоді обкому партії, де працював Олександр Чернов і Анатолій Романович Кахно, я таки поїхав на плей-офф. Чернов дуже багато мені допоміг, бо в нього знайомства були в московському окрузі. Дякуючи знайомствам зв’язався з московським округом і я одразу прийняв присягу. Завжди всі приймали через місяць, а мені присягу поставили в перші дні і відпустили з секретарем обкому комсомолу з Тамбова, де я служив. Секретар приїхав у Москву, потім ми разом полетіли у Сімферополь (де проводились ігри з “Даугавою” – ред.) і каже: “Та я бачу, що ти нормальний. Ти і сам приїдеш” (сміється – ред.), зібрався і полетів назад додому, а я відіграв ці дві ігри. Першу гру ми зіграли в нічию, а другу виграли 3:1. Тоді вже покійний Голубцов забив два голи і один, по-моєму, Рибак.
– Як зустрічали в Франківську?
– Я одразу полетів у Москву. Хоч хлопці потім розказували, як їх зустрічали, місто гуляло, а головне дійство проходило в кінотеатрі Космос.
– Які преміальні отримали за перемогу?
– Ми тоді отримали 40 рублів за перемогу і ще по приїзду за вихід нам додали по 20 рублів. Після гри, хлопці з Риги казали: “Що ви наробили?”. Як виявилось, оскільки хокейне “Динамо” потрапило до Вищої ліги, в них було завдання від ЦК партії Латвії потрапити до Першої ліги. І вони кидали дуже серйозні гроші на той час. Їм за перемогу обіцяли машину, квартиру і ще 10 тис. рублів. Це було дві машини (сміється – ред.), у них це все серйозно було поставлено. Вони могли купити нас разом всіх узятих.
– У кубковому турнірі “Спартак” вилетів лише від київського “Динамо”.
– Спочатку з вірменським “Араратом” ми зіграли в нічию, а в серії пенальті я свою спробу реалізував, а потім відбив пенальті. Наступну гру ми вже в Києві грали. Напередодні гри Жилін і Лобановський зустрілися, про що вони там говорили не відомо, але нам о 13:00 в день матчу влаштували насичене тренування. Ми програли тоді 2:0. Перший гол забив Фоменко, а другий Блохін. В деякій мірі нас боялись. У нас тоді була “зубата” команда.
“Приїхав у Ригу, а там програмка гри повністю про мене”
– Навіть під час служби в армії ви все рівно не зав’язали з футболом.
– На той час були військові команди. До прикладу, СКА Львів, тощо. Смоленська “Іскра” – такого типу команда. Вони за мною полювали (сміється – ред.). Там начальник команди був майор, він сам у хокей грав, фізично розвинений. Він мене по всьому окрузі шукав, знав що я призвався, але не міг знайти куди. Я служив Тамбові, військова частина була біля льотного училища. Там територія величезні, злітні смуги, тощо. І щоб підтримувати форму, я на лижах бігав 10 кілометрів крос. От біжу крос, мене зупиняє патруль на території частини (!). Питається прізвище. Я: “Белей” – і мене тільки по під руки хвась, і забрали (сміється – ред.). Куди, що, не знаю, в чому справа, може якась біда. Привезли на вокзал, дали квиток і сказали, де я маю бути і коли маю бути. Мене відправили в Севастополь на збори “Іскри”. Приїхав, почав тренуватись з командою. Ми були так як звичайна команда лиш з військовою дисципліною. Жили за містом, на всесоюзній базі біатлоністів. Тому без футболу я був всього два місяці, за які трохи відпочив.
Та й на збірному пункті, коли мене відправляли в армію, у мене була домовленість зі львівським СКА і Малявін, начальник команди, приїздив по мене. Так його не пустили, сказали, щоб близько до мене не підходив. В мене ще забрали документи, тож якби мав документи, може б опинився у Львові. Такі от були стосунки між військовими (посміхається – ред.).
– Що тоді собою представляла “Іскра”?
– У Смоленську була хороша команда, вони брали тих хлопців, хто грав у московських клубах “Спартак”, “Локомотив” і там зібралась така досить непогана команда. Ми виграли перше місце в своїй зоні і поїхали на фінал в Сочі. З нами там були “Кубань” Краснодар, ризька “Даугава” (сміється – ред.). Нам тоді просто не дали виграти. Суддівство вже доходило до маразму. Суддя Баскаков з Ленінграда судив нашу гру з Костромою, де якраз Кавазашвілі тренером був. Дійшло до того, що місцеві вболівальники (ми грали в Сочі, там грузинів багато) увірвались у роздягальну, почали його бити і кричать: “Ты что издеваешся над футболом?”. Звісно, грузини ніякого відношення до нас не мали. Відколошматили тоді Баскакова після гри, а скандал був страшенний.
Наступного сезону ми виступали в Прибалтійській зоні, де грали балтійці та російські команди. Приїхав в Ригу, а там програмка гри повністю про мене. Читаю: “Это тот Белей, который не дал нам вийти в первую лигу” (сміється – ред.). Саме з Даугавою єдина гра, яку ми зіграли в нічию в сезоні. І то там судді допомагали латвійцям. Ми вели 1:0, і високий захисник Даугави Ренка Залітіс пробиває головою, я м’яч дістав, зафіксував в полі. Всі прибігли до мене, потопталися. Суддя свиснув, показав на те місце, де я лежу і… на центр. Так нам зарахували гол. Вже після гри ми другий тайм дивилися по телевізору. Так цього моменту у записі не було, його вирізали. Можливо у них він залишився, але у записі цього моменту не було. Диктор лиш сказав “Удар головой! Мяч в воздухе пересек линию ворот” (сміється – ред.). Таке тоді суддівство було.
– Після служби не захотіли залишатись у Смоленську?
– Ні, не хотів. Там і квартиру давали і все, та не хотів. Потім ми вже грали у Закавказькій зоні, бо “Даугава” добилась того, щоб нас не зводили з прибалтійцями (посміхається – ред.), щоб ми не заважали. Пропонували залишатись, все було, та я отримав травму. Ми грали в Грузії, в одному з епізодів я отримав розрив меніска. За два місяці до мобілізації поїхав до Москви, мені зробили операцію і вже тоді майже демобілізувався. Приїхав у Смоленськ, щоб вже повністю демобілізуватись, то начальник команди каже: “Іди сам демобілізуйся, я дам команду”. Разом зі мною в “Іскрі” грав Коля Кісєльов, з яким ми ще “Спартаку” московському виступали і він теж в Смоленську служив. То я ще і його демобілізував (посміхається – ред.). Зі штабу округу подзвонили, кажуть: “Вы ему разрешили демобилизоватся? Что он скажет то и делайте”. А я взяв і Колю демобілізував (сміється – ред.). Прийшов до нього кажу: “Коля, все, можеш вже не грати, я вже тебе демобілізував”. Та він не хотів, порядний був і відіграв до кінця сезону в “Іскрі”.
“Пішли на компроміс і назвали “Прикарпаття”
– Після армії повертайтесь до Івано-Франківська.
– На той момент у Франківську зібралась непогана команда, теж багато місцевих у нас грало. Ми грали у першій всесоюзній лізі. Вважаю, що це було вища ліга українського футболу. Тоді деякі команди були сильніші ніж ті, що зараз в УПЛ. Душанбе, сильні були, Кутаїсі, і навіть “Спартак” московський один сезон грав з нами (посміхається ред.), бо вилетів з Вищої ліги.
– У 1981 році “Спартак” перейменовують. Щось змінилося в команді?
– Як Вам сказати, це було так, що люди звикли, що “Спартак” і “Спартак”. Та згодом профспілки не змогли утримувати, команда була сильна, а умови слабенькі. Тому нас взяли на завод “Позитрон”. Ми офіційно там отримували зарплату. І директор заводу хотів, щоб команда називалася “Зеніт”. Ми не захотіли, “Зеніт” то вже не наше, пішли на компроміс і назвали “Прикарпаття”. Щоб ні вашим, ні нашим.
– Після “Прикарпаття” були столичний СКА і “Нива” (Бережани).
– Офіційно в мене не дуже складалося з тренерами Лукашенком, Кириченком і мене “попросили” з команди. І тут якраз зателефонував Володя Мунтян, каже: “Допоможи, у нас з воротарями проблема”. Київський СКА тоді на останньому місці був, я кажу “Та я не грав вже півроку, не тренувався”, на що Мунтян відповів:”Байдуже, приїдеш будеш грати”. І от так ще поїхав до Києва. Потім Мунтян і Каплічний пішли з команди, а мені подзвонив Володя Мельниченко, що тоді грав у “Ниві”, та й вмовив ще трохи пограти у Бережанах.
– Ви закінчували у “Ниві”. Не було бажання, щоб закінчити все ж у рідному “Прикарпатті”?
– В принципі, було таке бажання, та якось не склалося. На той час у Франківську воротарі не були дуже сильні. Міг би ще пограти, але то вже було не те.
– Далі Ви увійшли у тренерський штаб “Прикарпаття”.
– Спочатку працював другим тренером при Козіні, а потім, коли головним був Іван Краснецький, то я працював і з воротарями і тренером-селекціонером. Згодом одружився, народилась дитина. За своє життя досхочу наїздився, довелося вибирати – тож пішов написав заяву і почав працювати з дітьми у школі. Хоч сина міг бачити. Бо знаю, що таке життя футбольне. Бувало, приїжджаєш після двох місяців зборів, а дитина каже: “Що це за дядя приїхав?” (сміється – ред.).
1977 рік, збори в Алушті. Гравці Спартака – Копитчак, Белей, Дирів, Кушлик. Сидить – Пристай
– Ми багато знаємо про Белея-футболіста, а тренером ви так і не стали.
– Знову ж таки, це все було зв’язане з поїздками, переїздами. Я особливого бажання бути тренером в команді не мав. Це дуже велике навантаження на нервову систему – це по-перше. Є багато хто, хто хоче бути тренером. От Петро Кушлик, любить цю роботу, він був би старшим тренером одразу. А мене щось не тягнуло.
“Найбільш гарячі вболівальники перевертали на капот припарковані авто на львівських номерах”
– Зараз відвідуєте матчі “Прикарпаття”?
– Скажемо так, кілька років назад, я прийшов на футбол разом з Яриком Думанським. Важко на то дивитись, дивишся і думаєш, як би в цьому чи іншому випадку би зіграв. Команда дуже інертна була. Зараз же все змінилось, зібралася дуже непогана команда, хлопці всі місцеві і видно, що є бажання грати. Не знаю, які там у них умови, але є бажання, вони грають і показують непоганий футбол.
На цю команду я ходжу дивитись, я живу поряд з стадіоном, тому відвідую матчі “Прикарпаття”. Якщо є вільний час, звісно. Від ігор цієї команди можна отримувати лише задоволення – є боротьба, хлопці стараються. Раніше (у попередньому “Прикарпатті” зразка 2012 року – ред.) не було малюнку гри – навісили і заносили в ворота. А зараз комбінаційно грають, цікаво.
– Чи змінилась атмосфера на стадіоні?
– Скоріш за все ні. Та розумієте, тоді ми грали з душею і так само вирував і стадіон, підтримував нас всім серцем. Зараз теж саме, грішити не буду, футбол в Івано-Франківську люблять. Тоді, коли ми грали, не було такого поняття як “ультрас”. Ультрас були лише у київського “Динамо”. Це зараз вже активно підтримують і на “Русі”, співають, напевне у київських піддивилися (сміється – ред.).
– Були на матчі “Прикарпаття” та “Карпат”? Дух суперництва залишився той самий?
– Так, був. Як і завжди протистояння Франківська і Львова було просякнуто духом суперництва. У тих подіях, що сталися на “Русі” звісно винні львівські фани. А взагалі згадується, як після матчів “Спартака” та “Карпат” найбільш гарячі вболівальники перевертали на капот припарковані по вулиці Чорновола авто на львівських номерах (посміхається – ред.). Тому те, що відбувалось на “Русі” якось і не дивно.
– На вашу думку футбол змінився?
– Є різні футболи – Вища, Перша ліга, тощо. А в загальному, ми більше з душею грали, я бачу по відношенню до футболу. У нас були такі часи, що нам зарплату не платили, а ми грали. Билися за перемогу. А зараз спробуй комусь не заплатити – він не вийде грати (сміється – ред.). Може це і правильно. Тому що футбольний вік короткий, може будь-що статися, може інвалідом закінчити. Одні переносили навантаження більш-менш нормально, інші не витримували, футбол дає свої наслідки, хто б що не казав. І ця молодь більш раціональна, прагматична і старається забезпечити себе на майбутнє. Раніше засуджував таке ставлення до футболу, але, можливо, вони й в дечому праві.
Спорт – це здоров’я, а професійний спорт дає мало здоров’я. В когось серце не витримувало, в когось ще щось. Я сам багато дуже тренувався, навантаження давав собі з дитинства. В мене зарядка тривала годину-півтори, тож організм підготовлений був до навантажень. А тренери були такі, що могли загнати людину. До прикладу, Жилін був любителем кросу. Він нас виганяв з автобуса і каже: “Кілометрів 10 пробіжите і все”. А автобус за нами їде. І от ми вже пробігли десять кілометрів, одинадцять, дванадцять. Біжимо далі. Пробігли вже сімнадцять кілометрів, бачимо, а він не зупиняється, почали на водія сваритись, чому не зупиняє, а Жилін казав водію: “Ну уж очень красиво бегут” (сміється – ред.). І то все в горах було, а крім того, ще тренування, інші заняття. Хто як витримував, комусь пішло на користь, а комусь не дуже.
– З футболом вже зав’язали повністю?
– Так, вже зовсім не граю і в “маленький” футбол. Ще раніше збирались, інколи грали. А зараз вже не граю, згадую як то було, що міг зробити, одне, друге, третє, а м’язи вже не ті. І думаєш “що я з себе клоуна роблю?”. Хлопці ще збираються і зараз пограти у спортзалі Медуніверситету. Я раз спробував, там молоді хлопці грають, а гірше грати як було, вже не хочу. Згадується, два роки тому на стадіоні “Наука” ще грав за ветеранську збірну “Спартака”. То була моя остання гра.
Розмовляв Андрій Мокляк
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.