За плечима у Галини Гаращук із Коломиї 44 роки роботи медичною сестрою. А ще – вже три ротації в зону АТО…
Майдан – теж війна
Вранішня Коломия зустріла морозом. Пані Галина якраз відпрацювала добову зміну в кардіології центральної районної лікарні. А тепер має братися за приготування вечері на Святвечір – чекає в гості трьох дітей і п’ятьох онуків. АТО
Її шлях в АТО почався з Майдану. До столиці, згадує, зібралася в перші дні після побиття студентів – не могла сидіти вдома. Чоловік відпускати не хотів, але розумів, що не втримає. Поїхала в медичну службу Майдану. Перші кілька тижнів лікувала застуди, переохолодження. Коли почалися сутички, допомагала пораненим у Будинку профспілок. Після пожежі у «профспілках» працювала в КМДА.
«Була при «розгонах». Не скажу, що не було страшно. Страшно. Але сильного страху не було. Чому? Не знаю, – каже Галина Гаращук. – Ті події також називаю війною. Були поранені. Були загиблі».
Окрім чергувань, ходили й на барикади. «Сльози лилися з очей, коли бачила, як стоять молоді хлопчаки. Такі чорні від сажі, що лиш очі блимають, – пригадує пані Галина. – Не забуду ніколи: стоїть на барикаді хлопчина, руки скорчені від холоду, сам чорний, як у нас на Маланку малюються, хриплим-хриплим голосом ледь чутно, але кричить – «Слава Україні!».
Обов’язок медика – допомагати всім. На Майдані винятків не було. Беркутівців лікувати не довелося, а от тітушку рятували.
«Принесли хлопця, років 30, без свідомості. Поставила крапельницю. І чисто інтуїтивно кажу – тітушка. Мені всі: та з чого ви взяли? В нас хлопці мали і шкарпетки, і підштанники – приходи бери, а в цього пальці обморожені, – розповідає медсестра. – Занесли його до хірурга, він йому й розповів, що сам із Луганська, що приїхав, бо обіцяли 200 грн, а дали 160. Ми його одягнули, нагодували, сказали, що треба лікуватися. А лікар йому на прощання: «Їдь додому. Кажи, що їхав тітушкою, а назад відправили тебе – людиною».
Напевно, то в крові
Після Майдану в АТО й не збиралася, понад два роки. «Думала, що там хочуть Росії», – каже Галина Гаращук. Та потім побачила, що потрібні медики, відправила заявку до Києва. За кілька днів передзвонили, перепитали й підтвердили, що беруть до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова (ПДМШ). У кінці лютого 2017 була в зоні АТО.
«Перший пункт – Гранітне. Приїхала, батальйон, тридцятка. Бронежилет, каска, рація – має бути при тобі. Лікар, водій і я – така наша бригада, – говорить жінка. – Виїжджали і на передову, хлопців з окопів поранених забирали, треба було – шили. Хто тяжчий, того везли до Волновахи».
Про те, що офіцери та медики для ворожих снайперів – першочергові цілі, дізналася вже на фронті. «Привезла з собою ще з Майдану жилетку з червоним хрестом. То хлопці з мене ще довго сміялися», – каже пані Галина.
А там було не до сміху. Постійні обстріли, бомбосховище. Але страху не було.
«Звідки такий спокій? Не знаю. Моя мама була зв’язковою в УПА. Її, 17-річну, засудили тут, в Коломиї. Допитували. 10 років відсиділа в Сибіру. Ще мала три роки поселення. Після смерті Сталіна її амністували, – говорить медсестра. – Напевно, то в крові так закладено».
За перші два місяці на фронті пані Галина схудла на 7,5 кг. Не голодували, просто їжа не домашня і менше пили води. Та найтяжче – військова дисципліна, форма і постійний стан готовності. «Я не могла зняти з себе спортивні штани, які були під військовою формою, щоб лягти, – каже Галина Гаращук. – Тільки чуєш по рації – засоби безпеки біля себе. Зриваєшся, одягаєшся, сидиш, чекаєш».
До бронежилета також довелося звикати. «Треба одягнути за кілька секунд. Взяла «бронік» в руки, а він тяжелезний. Але нічого, заспокоювала себе, з тим справи не мала ніколи, але навчуся, – розповідає жінка. – Додумалась одну сторону розстібнути, а одну залишила застібнутою. Приперла до стіни. Потренувалася на себе закидати, застібати – секундна справа. А каску можна вже на бігу защіпати».
Після Гранітного була Старогнатівка. А остання ротація – вересень 2017-го – КПП біля Новотроїцького.
«Там допомагали всім. І хлопцям із ЗСУ, і «погранцям», і навіть місцевим мешканцям, – розповідає медсестра. – Ходили з того боку до нас по пенсію. Тиск падає, свідомість втрачають. В очі нам ніхто нічого не казав, але були погляди, мовляв, чому сюди приперлись. Та як треба було, то зверталися. Треба cказати, що й там у людей настрої змінюються, починають трохи розуміти».
А там і війна закінчиться
Нещодавно пані Галину в Києві нагородили відзнакою «За врятовані життя». Їхала на святкування триріччя рідного ПДМШ і не очікувала на такий сюрприз.
Поряд з коробочкою з відзнакою у сумці медсестри – квитки на потяг, на четверту ротацію в зону АТО. Після свят жінка пише заяву на відпустку і вирушає в дорогу. Де працюватиме цього разу, ще не знає.
«Мені часто кажуть, що в такому віці вже не їдуть на війну. Та як почуваюся в силі, що можу їхати, то їду, – говорить Галина Гаращук. – Ще цей раз поїду, а потім ще, а там вже й війна закінчиться».
Comments are closed.