Роман Василя Шкляра “Троща” – один з 16 творів, що увійшли до довгого списку Книги року BBC-2017. ВВС Україна поспілкувалася з автором про історичну основу роману, паралелі із сьогоденням, теми зради й кохання.
ВВС Україна:У “Трощі” йдеться про трагічний період діяльності Української Повстанської Армії (УПА). Особливо болючими були “удари в спину” УПА, що їх завдавали зрадники в лавах організації. Чому ви підняли тему зради саме зараз, адже “Троща” не перший ваш роман, в основі якого – реальні події української історії?
Василь Шкляр: Я довго шукав яскраву сторінку тієї боротьби, в якій би переважали не пафосні моменти повстанських звитяг, а глибока людська драма. Героїзм і трагедія УПА досить широко відтворені в нашій документалістиці та мемуарній літературі.
Мене ж більше цікавила тема морального вибору людини – між життям і смертю, ганьбою і честю, вірністю і зрадою.
Не таємниця, що в лави оунівського підпілля диявольська гебістська машина вкорінила власну агентуру, яка стала найпідступнішим ворогом повстанців. Так лінія зради стала домінантною в романі.
Я ніколи свідомо не екстраполюю події минулого на сьогодення, але, відійшовши від написаного того чи того історичного роману, бачу кричущі паралелі між різними періодами нашої визвольної боротьби.
Візьміть і день нинішній. Скільки зради ми побачили в середовищі армії, силових структур, у наших владних верхах та й серед рядового поспільства під час анексії Криму та відторгнення територій Донбасу.
І за великим рахунком до цієї зради, як і в романі “Троща”, причетні всі.
І ті, хто ставав на бік ворога, і ті, хто не чинив йому опору відповідно до свого прямого обов’язку, і ті, хто мовчки за цим спостерігав, і ті, хто своїми голосами на виборах підіймали на вищі владні щаблі негідників і ренегатів.
Тож цей роман і про нас з вами.
ВВС Україна:Головний герой “Трощі” – один із так званих “залишенців”, членів УПА, які продовжували опір радянській владі, добре знаючи, що програють ту битву. Один персонаж вашого твору, прощаючись зі своєю матір’ю перед боєм, каже їй: “Не журіться, мамо, ми ще сі вернемо. А як сі не вернемо, то не плачте за нами, пишайтеся.” З огляду на те, що ви письменник, відомий в Україні й поза її межами, не боїтеся, що в деяких країнах такі рядки можуть бути розцінені як заклики до героїзації УПА? Скажімо, в Польщі вже лунали пропозиції забороняти в’їзд тим, хто буде це робити?
В. Ш.: Кожен, для кого самостійність України є сакральною цінністю, героїзуватиме борців за нашу свободу, незалежно від політичної погоди в сусідніх державах.
Зрештою й авторитетні європейці, такі, як скажімо, генерал де Голль, захоплювалися УПА.
Він казав, що якби мав таку армію, то німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю.
Українська повстанська армія боролася проти гітлерівців та сталінської системи й за гамбурзьким рахунком вийшла переможцем із тієї борні.
Адже справа Гітлера програна і засуджена всім світом, справа Сталіна зазнала краху, а ідея ОУН-УПА перемогла, бо вона втілилася в незалежність нашої держави.
Тому мене мало цікавить, чи пустить мене хтось до Польщі, чи ні.
Відколи почалася чергова московсько-українська війна, я взагалі жодного разу не виїздив за кордон, хоч раніше часто подорожував світом.
І нині маю запрошення презентувати “Трощу” серед українців США та Європи, але щось не пускає.
Багато їжджу Україною, від Галичини до Донбасу, і зараз збираюся до Краматорська, а звідти ближче до наших воїнів.
ВВС Україна: У “Трощі” ви вдало використовуєте різні діалекти української мови. Мене вразило ваше знання галицького діалекту. Особливо з огляду на те, що народилися ви, за вашим власним визначенням, “під волоським горіхом” у селі на Черкащині, вищу освіту здобували у Києві … Звідки такі знання?
В.Ш.: Я переконаний, що основна магія художнього твору захована в мові, у стилі. Тому, перш ніж сісти за “Трощу”, звісно ж, вивчав галицькі говірки.
Часом мені здається, що вони жили в мені на генетичному рівні.
Будучи першокурсником філфаку Київського університету, в далекому 1969 році я поїхав з товаришем до Львова. Там насамперед ми пішли до музею Франка, і екскурсовод попросив мене щось написати у книзі відгуків. Я, ще зелений і необтесаний, написав згарячу експромт: “Не маю чим ся похвалити, Бо скеля ще не вся розбита”.
Коли ми вийшли на вулицю, схвильований товариш раптом спитав: “Ти хоч розумієш, що ти написав? Та нас же обох виженуть з університету”. Справді, до мене дійшло. Ми довго думали, що робити. Зрештою товариш сам повернувся до музею і якимось робом вирвав ту сторінку із книги відгуків.
Останніми роками я не просто їздив Галичиною, а жив там тижнями й місяцями, ночував над трощею, багато спілкувався зі старшими людьми, які зберегли весь колорит місцевих говірок, звичаєві особливості, повстанський фольклор.
Коли я давав рукопис на прочитання своїм мовним консультантам-галичанам, то не отримав жодного зауваження.
ВВС Україна: Хочу повернутися до теми зради. Своєрідний “підзаголовок” “Трощі” такий: “Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати”. Один з персонажів роману розмірковує над тим, як люди стають на шлях зради. Головний герой каже йому: “Люди бояться смерті. І це природно, бо вони приходять у світ, щоб жити. Вони хочуть бути щасливими.” Звучить переконливо. Але інший персонаж, “залишенець” Сірко, парує: “Щастя і зажиток розвіються, а ганьба сі лишить навіки. Або ганьба, або честь”. То де правда?
В.Ш.: Я не люблю сакраментального твердження, що правда у кожного своя. У кожного своє лише виправдання. І в кожного свій вибір.
За вибором між честю і ганьбою іноді стоїть невимірно велика ціна.
Власне, саме життя, яке дається людині лише один раз. Тому й ламалися, здавалося б, незламні. Бо ще б нічого, аби важив тільки ти. А коли від одного твого слова, кроку залежить життя всієї твоєї родини? Батька, матері, сестер, братів, дружини, дітей…
Всі ми на боці честі, але ніхто з нас не знає, як би він повівся у тому становищі.
ВВС Україна:Хотіла б також торкнутися ліричної лінії в “Трощі” – стосунків головного героя і продавчині Стефи із кафе-“хвилинки”. Ви розповідали, що прототипом головного героя є реальна особа-учасник боротьби УПА. А от історія почуттів до Стефи – це також почуття того чоловіка? Чи може це ваша особиста історія? Надто переконливо звучить настанова: “Запам’ятайте, хлопи: якщо до вас вискакує на холод роздягнута жінка чи дівчина, то це означає, що ви їй небайдужий.”
В.Ш.: Післятабірне життя головного героя я великою мірою писав із сотенного УПА Мирослава Симчича (Кривоноса). Пишаюся дружбою з цим легендарним чоловіком.
Його дух присутній у всьому романі, хоч біографічної конкретики більше у “мирному” житті в козацькому місті. Але й тут, звісно, я не копіював його біографію, тим більше історію кохання.
Хоч то правда, що Кривоніс зустрів свою любов у Запоріжжі й працював там “у пеклі”.
Бувалий у бувальцях бандерівець одружився з комсомольською активісткою і завербував її навіки на свій бік. Вони з пані Раєю і зараз живуть у Коломиї, хоч “вередливий старий” часом погрожує “сі розвести”. П’ятого січня йому стукне 95 літ.
Тож замість Америки й Польщі я поїду до Коломиї.
ВВС Україна: Ви лауреат Шевченківської премії. Вам першому вручили Народну Шевченківську премію. Ви отримали чимало міжнародних нагород. Проте колись розповідали, що ваша улюблена відзнака – “Автор, чиїх книжок найбільше вкрали з магазинів”. Розкажіть про неї, будь ласка.
В.Ш: Ну, то була, як ви розумієте, така жартівлива премія. Її придумали одне видавництво і його комерційний партнер.
Вони відстежили, чиїх книжок крали найбільше, і присудили таку премію авторам, які стали “жертвами грабунку”.
Тоді ж цю премію дали й Лесю Подерв’янському.
Нам дуже сподобалася сама винагорода – замість якихось там нагрудних знаків чи статуеток нам вручили по ящику добірної горілки.
Церемонія відбулася в кав’ярні у центрі Києва. Оскільки там було чимало гостей, то ми з Лесем не донесли додому нічого.
Comments are closed.