“Інтернат” – роман Сергія Жадана про війну.
Він почав писати його ще в 2014-му, але випускає лише тепер.
Про сюжет, героїв та зв’язок із реальністю автор розповів на всеукраїнській презентації книги під час 8-го міжнародного поетичного фестивалю MeridianCzernowitz.
УП.Культура послухала і занотувала найважливіші тези, які допоможуть зрозуміти книжку.
Про три покоління чоловіків
У романі є герої різних поколінь. Вони живуть в часи війни і кожен проявляє себе по-різному:
“Я розумію, що ми живемо в час, коли всі потребують чітких дефініцій – чорне або біле. Однак про головного героя Павла я не можу сказати, що він сепаратист.
Так, він не ходив на референдуми, не тому, що підтримує їх чи не підтримує. Йому просто “в облом” було на них іти. Він цим просто не цікавиться.
Можна сказати, що це роман про “ватника”, якому байдуже. Та я не можу його так назвати, бо для мене це буде спрощенням.
Я спробував взяти персонажа, який розміщений на лінії фронту, як в прямому (він живе і працює в школі на залізничній станції біля великого міста, в якому за бажання можна впізнати Дебальцеве), так і в метафоричному сенсі.
Його мова і його професія теж є маркером: він є вчителем української мови, та цією мовою не говорить. Він до неї не ставиться погано, але і не захищає. Викладання для нього – просто професія, спосіб заробляння грошей.
Це той клубок проблем, який важко оминути, і рано чи пізно доведеться вирішувати. Навіть якщо припустити, що завтра завершиться гаряча фаза цієї війни, то вона ж триває в нашій країні, в нашому суспільстві.
Власне, з цього героя все і почалося. у мене є багато знайомих, які працювали чи до сьогодні працювали вчителями. Я постійно контактую зі школами, дитячими садочками, інтернатами. Мені доводиться бачити багато вчителів і всі вони різні. У кожного своя позиція, своя міра відчуття цих подій.
І мені захотілося написати про такого героя, якого я розумію не до кінця. Він щось робить, говорить, але насправді у більшості випадків наші із ним погляди у реальному житті розбігалися б. Але мені важливо було зрозуміти його і послідовність його дій.
Спілкуючись з дітьми й дорослими в Україні, я все більше схиляюсь до того, що думки дітей я поділяю, думки дорослих – не завжди. Мені здається, наші діти набагато розумніші, мудріші за нас. І там є персонаж Саша, який відтіняє головного героя. Він ніби є другорядним, весь час супроводжує Пашу. Вкінці я намагався зробити так, що стало зрозуміло, хто там головний.
Батько Павла – це типаж, який знає прізвища всіх депутатів. Але це знання нічого не дає. Це та наша політична істеричність, яка зациклена сама на собі. Коли, крім розмов, ти нічого не можеш робити. Все обмежується цим знанням в собі.
Загалом, це ще сумніше, ніж аморфна позиція Паші. Бо останній завтра може змінитися, а от його тато – незмінний.
У епізоді з вчителькою Ніною я заклав те, що логіка натовпу ірраціональна. Вона страшенно суб’єктивна, не піддається жодному поясненню і прогнозуванню. Натовп діє так, як натовпу діяти наказують.
Це, безперечно, не є виправданням для людей, які чинять антизаконні речі. Але це, принаймні, пояснює логіку дій.
У більшості випадків людина немає якихось антидержавницьких нахилів чи ідей. Але вона надзвичайно слабка. Тим більше, якщо позбавлена звички аналізувати інформацію. Тоді вона легко піддається маніпуляції. Нею починають керувати, створюючи образ ворога”.
Про особливості жанру
“Формулу роману описав колись літературознавець, психолог Джозеф Кемпбелл. Це історія, що має тисячу років, лише у кожній ситуації “обростає іншим м’ясом” та зберігає свої архетипні кістки.
Історія про те, коли герой мусить покинути домівку, вирушити в певну подорож. Зірвати “золоту гілку” та з цим предметом та мудрістю повернутись додому,” – визначає літературний критик Олександр Бойченко.
“Роман побудований за принципом пружини. Він ділиться навпіл. Спочатку пружина працює в один бік, потім в інший. Це цілком очевидна оповідна модель. Але яка там ще історія відтворюється?
В головного героя всохла рука. Той, хто уважно читав Новий Заповіт знає у кого з апостолів проблема з рукою. Хто до останнього не вірив в очевидне? Хто потребував торкнутися Ісусових ран?”, – уточнює Жадан.
Про реальність і вигадку
Історія відбувається протягом трьох днів війни взимку 2015-го року. Автор не вказує назви населених пунктів, та події дуже подібні до виходу українських військових з Дебальцевого та переходу міста під контроль сепаратистів. Про факти та вимисел Сергій Жадан розповідає:
“Всі ці наші книги, слова, рефлексії програють у порівнянні з реальністю. Тому що вона набагато складніша, первинніша. З неї все починається і до неї, врешті, повертається. Наші спроби її описати та зрозуміти необхідні. Та не для того, аби себе заспокоїти, а щоб пам’ятати про ті події.
Основні моменти роману були побачені мною особисто і важливо було їх зафіксувати. Ти можеш все що завгодно вигадувати про персонажів, але є речі, які не придумаєш. Тому все важливе я не вигадував.
Чому роман? Бо є такі факти, які не поміщаються скажімо в простір вірша, есе, оповідання. Вони потребують романного простору”.
Про інтернат реальний та метафоричний
“Не йшлося про Донбас як “Інтернат”. Я намагався сказати про всіх нас. Оця наша недолюбленість, що на Житомирщині, що на Буковині, що на Луганщині тією ж мірою проявляється. Інша річ, що Донбас у фокусі загальної уяви, ніби відповідає за ці речі. Однак, це загальна наша проблема.
До початку цієї війни це була наша з тобою країна, яка сама себе не відчувала, не усвідомлювала. І це дуже важливі речі. Вони, можливо, не дуже масштабні.
Всі хочуть, щоб країна перестала говорити мовою агресора наступного дня після початку війни. Але, зрозуміло, що всі ці речі будуть відбуватися не так швидко і не так очевидно. І це великою мірою залежить від нас.
Оця “інтернатність”, безпритульність, відсутність любові стосується усіх. Можна скільки завгодно “закидати” вихованцю інтернату відсутність відчуття дому. Але проблема амбівалентна – дитина не винна, що в неї немає батьків.
Якщо в метафоричному плані це переносити на суспільство, то в нас так склалось. І можна це критикувати, заперечувати, ізолюватися, а можна і далі ставитися до нього, як до свого суспільства; до цих кордонів, як до своїх, які мають багато нюансів, але потребують якогось вирішення. Бажано, щоб воно було ефективним та максимально швидким.
Але, так чи інакше, всі ці рішення залежать від нас, мені так здається”.
Фото: Юлія Вебер
